Остання пісня «Свемі»

Олександр Жовна.

Запрошую до nostalgia, всіх хто памятає кіноплівку Шосткінського виробництва.

 Будь-яке життя надто не тривале й тимчасове, щоб мати сенс. Смерть – це справді єдина вічна річ, яку ти згодом гарантовано отримаєш назавжди.

Смерть кіно - такий же процес переходу у вічність. Кіно померло – то ж хай живе кіно.

Герой моєї кіноповісті «Визрівання», колишній драматичний актор, теперішній бомж, що остаточно спився, розмірковуючи в оточенні волоцюг, які навряд чи його зрозуміють, про фінал свого життя, сумно мріє: «І от, коли прийде мій час, і я нарешті скину з себе це немите кістляве тіло, я буду жити ось в таких чистих блакитних квітах, укриваючись прозорою ранковою росою, ніжачись в теплому сонячному промінні, закутуючись в густі нічні тумани. А потім… Потім, якось вранці, мене зірве крихітна дитяча рука. Це буде дівчинка з голубими очима. Вона покладе мене поміж сторінок улюбленої книги про мандрівників і засушить для гербарію… »

Такою вишукано романтичною може бути смерть. А головне довготривалою і матеріальною. Так само, скажімо, як і кіноплівка «Свема» на якій зафіксована неповторна ілюзія. Якщо сучасне цифрове відео взагалі важко з чим порівняти. Ну хіба що з аплікацією. То кіноплівка це однозначно живопис. Однак, «Свема» це неповторний живопис. На ній видно мазки від кісті художника. На «Кодаку» - лише глянець від пульвера. Це як померлі архітектурні технології, наслідками яких лишилися вічно живі шедеври і сучасні супер технології, плоди яких вже народжуються мертвими. Це як Мікеланджело і Малевич. Безцінне природне мистецтво і дорого вартісний мистецькоконюнктурний понт. Як давно померлий і вічно довершений 1938 року випуску «Horch» і сучасний серійний уніфікований «Mercedes-Benz».

«Свема» - це був майже завжди ризик тому, що не завжди була гарантована якість. «CODAK» - завжи якісний, а тому передбачуваний - усе буде оkay. Свема ж доволі непередбачувана непланована, незбагненно прекрасна і абсолютно неперевершена. Нерозгадана таємниця, прекрасна й несподівана інтрига. Пастельні світлотіні, тепле сонце, прозорість і свіжість. Вона мала неповторний мило недосконалий колір батьківщини, колір дитинства, юності, першого кохання, колір мрії, щасливих сновидінь, неймовірної уяви… І от її не стало...

Вона померла і залишилась назавжди, як неповторний елемент епохи, якої так само тепер немає, і яка теж лишиться назавжди. Ще в одній мізансцені той же герой – колишній драматичний актор, а теперішній бомж, звертаючись до тих же волоцюг, які навряд чи його зрозуміють, продовжує розмірковувати: «Ви памятаєте Союз Радянських Соціалістичних республік? Як я любив його ніжно й зворушливо. Це була моя Батьківщина. Тепер її не стало. Я осиротів. Ми всі палко мріяли жити в світлому майбутьому. Ми ходили на святкові демонстрації. Ми хотіли щоб був «труд», «мир», «май». У нас було пятнадцять республік, пятнадцять сестер. Ми жили в мирі і злагоді. Здавалось, ще трохи і на нас посиплеться манна небесна.»

Однак нічого цього не сталося. А разом з цим не стало і унікальної, такої недосконалої і такої довершеної кіноплівки «Свема». Вона померла назавжди, щоб залишитись навічно.