Я був таким же, як і Ви

Я розплющив очі і нічого не побачив. Обличчя моє було вкрите якимось полотном. Я прокинувся від того, що дуже промерз. За мить до цього мені снився дивний незбагненний сон. Я здер з обличчя полотно і знов нічого не побачив. Було темно мов у «квадраті» Малевича. Наступної миті я збагнув, чому так змерз, адже я був зовсім голий. Я оглянув своє тіло, що лежало на чомусь високому вузькому, нічого не побачив і поступово пригадав події, що сталися напередодні... Напередодні? — подумав я і відчув, що датувати їх точно вагаюсь. В незнайомій кімнаті було темно, хоч око виколи. Однак, я повторююсь. А повітря. Повітря пахло неприємно. Коли це було? Біля входу в метро відчув раптову кволість. В очах потемніло. Стало зовсім темно, і я збагнув, що падаю, хтось підхопив мене. На мить темінь розірвало денне світло, і перед очима замерехтіли спотворені розпливчасті обличчя... Далі пронизливий звук сирени... Люди в білих халатах., і знову темінь, повний морок... Останні слова з усього гомону були: «пульс не прослуховується», «мерт¬вий». — Боже, який холод... Я підвівся на лікті й огледівся. Я чекав доки мої очі звикнуть до темряви, але звична адаптація чомусь не наставала. Я зліз зі столу, хоча цілком упевнено говорити, що то був стіл, я мав би право лише згодом. Однак хай уже буде. Я зліз зі столу, зробив крок і тут же наштовхнувся на щось не зовсім тверде. Враження таке.. Таке ніби я чіпав чиєсь тіло. Мацаючи руками невідому перешкоду, я пішов уздовж неї. Але ж який справді дикий сморід. Через кілька кроків перешкода скінчилась. Я востаннє торкнувся її руками. Вона зрушилась, і якесь неприємне передчуття вкралося в душу. Я ступив ще кілька кроків і дістався стіни. Холодна й, здається, волога була вона. Я пішов уздовж неї і скоро намацав двері. То безсумнівно були двері, тому що пальці мої зразу ж пізнали металеву ручку. Я засмикав за неї і відчув себе безпорадним. Я засовав руками по стіні, спочатку по один бік дверей, а потім по другий і раптом відчув під долонею вимикач. Біле денне світло різануло очі. Чотири білі високі стіни, що замикалися вгорі білою глухою стелею. І жодного вікна. Посеред кімнати стояли довгі вузькі металеві столи. Біля одного з них на підлозі валялося біле полотно, яке я здер зі свого обличчя. По лівий бік столи... Вони були порожні. Але праворуч на двох лежало щось накрите. Такими ж білими вкривалами, як я здер зі свого обличчя... Неприємне почуття вкралося в душу. Одначе... Те, що лежало поряд столу, на якому я лежав, було більше ніж те, що було поза ним. З великим округлим горбом посередині. Саме по ньому пройшлися в темряві мої руки. Тепер я розумів це безсумнівно. Цікаво, цікаво... Хе-хе.. Мій глузд уже пояснював мені всю жахливість ситуації в яку я потрапив. Але я не слухав його, не хотів слухати. Я пручався. З останніх сил. Щипав себе за тіло, відчував біль, але ніщо не зникало... «Пульс не прослуховується». «Мертвий». Побий мене Бог, ці слова стосувалися нікого іншого, як саме мене. Але ж чому живий, якщо помер? І врешті-решт, навіщо голий? Я кинувся до дверей і рвонув за ручку. Я гамселив кулаками в глухі двері, здається хотів кричати, але лише роззявляв рота і мичав, як без'язикий. Позаду в потилицю мені вже тисла огидлива мана, що налазила на мене з-під білих простирадл. Я притискався до дверей, але спини моєї вже торкалася своїми кістлявими пальцями мертвотна потвора в білому. Білі простирадла, так-так... Я відсахнувся від дверей і похитнувся. Якийсь гарячий сполох стався в моїй голові і засвітився в очах. Поступово я прийшов до тями. Білі простирадла були нерухомі і виглядали мов мармурові. Здається, щось сталося в мені, коли я відчув той дотик потвори і гарячий СПОЛОХ. Страх? Ясна річ. Власне, я забув, був він а чи ні... Дивний незнайомий стан... Спокій? Ні. Коли б не байдужість. Хоча теж ні... Холод собачий. Оскліти можна. Я стояв на підлозі зовсім голий. Я стояв, замислившись ні про що. Я підійшов до столу, на якому лежав щойно, підняв з підлоги своє полотно і, загорнувшись у нього сів на стіл, звісивши босі ноги. Посидівши трохи, дивлячись на два сусідні столи і думаючи ні про що, я висадив ноги на стіл і натяг на них полотно. Я сидів, утупившись у білі вкривала. Тепер у мене не було сумнівів, що під ними трупи і на відміну від мене вони були справжніми. Я дивився і розумів — там мертві. Єдине, що страшило мене — повернутися до них спиною. Здається, я наче отримав якийсь невідомий категоричний наказ: до них лише обличчям, інакше... Тьху, які дурниці. Сидіти, доки не настане ранок і сюди хтось загляне. Спати мені не хотілося, їсти теж. Хотілося зігрітися. Страшенно, більш за все, хотілося тепла. Куди вони поділи мій одяг? За дверима було тихо. Раптом я задихнувся від несподі¬ваного пронизливого звуку. Я витяг з-під простирадла свою ліву руку. Мій електронний годинник з браслетом-секретом. Я навіть повеселішав. Не змогли зняти. А може у них не заведено. Годинник показував другу годину ночі. Я знову втупився в білі простирадла. Такі білі, мов зимове сонце. Час майже стояв на місці. Скоро я відчув, що переймаюсь якимось бажанням. Воно то залишало мене, то знову нагадувало про себе. Я навіть забув про холод. І от я схаменувся, що мені вже зовсім не холодно. Я дивився на округлий горб, вкритий білим полотном і вже ясно відчував бажання підняти те полотно. Бажання ставало настирливим. Здається, я навіть не відчув і не помітив, як підійшов до сусіднього столу. Рука моя вчепилася за біле, мов зимове сонце, полотно і повільно підняла його. Переді мною з'явилося неголене жовте обличчя мертвого чоловіка, Очі його були закриті. Хоча ні. Одне з них, праве, було лише напівзакрите і з-під віка виднівся скляний білок. Я підняв полотно ще вище, оголивши волохаті груди і жовтий живіт. Війнуло неприємним запахом і я подумав, що труп почав розкла¬датися. Я ще раз поглянув у його обличчя і накрив його. Накривши, я обійшов стіл, на якому лежав неголений чоловічий труп і підійшов до другого столу, де лежав хтось значно менший. Я відхилив край, як зимове сонце, полотна. Важкі повіки були закриті без примусу. Здавалося, дівчина просто спала. Я потяг полотно далі і з-під нього вис¬лизнули тверді високі груди з посинілими кінчиками. Полотно, мов біле зимове сонце, упало на підлогу. Оголене жіноче тіло лежало переді мною вільно, не криючись, зовсім-зовсім розслаблене. Я дивився на дівчину і розумів, що думаю про щось дике й недоречне в цій ситуації. Вона справді ніби спала і губи її були мов живі, лиш ледь синюваті в кутиках. Не вистачало того, щоб я їх поцілував. Я раптом поглянув на себе і знову побачив, що я голий. Мої думки жахливіші, ніж я. Ніж те, що було переді мною. Я відмахнувся від них і змусив себе оцінити ситуацію адекватно, наповнивши її логікою, свідомим аналізом. Мені стало дико від моїх думок і я вирішив не думати більше. І я накрив її полотном. Але згодом я відчув... Чорт, який собачий холод. Я знову підняв з підлоги своє полотно і, замотавшись ним, мов у зимове сонце, сів на стіл. Причому знову обличчям до столів, де лежали ті двоє нещасних Полотно не зігрівало мене, як не може зігріти зимове сонце і мною почало тіпати. Згодом я відчув, що знову думаю про мертву дівчину і думки мої неприродні. Переді мною виникли її темні губи. І знову я подумав так само, як першого разу. «Не вистачало того, щоби я їх поцілував». Боже, яка гидота. Ще згодом я знову зліз зі свого столу і підійшов до неї. Повільно сповзло полотно й лягло мені під ноги. Я стояв над тілом і думка моя ставала дедалі нав'язливішою. Це було неможливо. Таке відчуваєш, коли стоїш над прірвою. Можливість здійснення неможливого. Яке ж воно звабливе... Чим довше я дивився на нього і намагався не думати, тим більш провокуючі ставали думки. Так буває, коли стоїш над прірвою і дивишся вниз. Виникає можливість здійснення неможливого. Чим довше, тим воно сильніше. Яке ж воно звабливе! У вас ніколи не було так? Коли тримаєш у руках немовля беззахисне й крихітне, якого сам породив, безмежно любиш і ладен віддати за нього життя, раптом виникає така ж наполеглива думка можливості здійснення неможливого. Воно таке крихітне й беззахисне, що мені, великому й сильному, не складе жодних зусиль кинути його у палаючий камін. Адже правда? Мені зробити це все одно, що плюнути за вітром. Я розумію, що це неможливо, але така думка з'являється. Чому? Не знаєте? Мені здається, коли б я негайно не відійшов від вогню, сталося б щось дике, жахливе. Коли я рубаю дрова, а старий батько нахиляється за цурками і бачу його потилицю, на якій мені знайома кожна зморшка, я дивуюся, що ловлю себе на думці про те, як розлетівся би його старий череп, опусти я на нього сокиру. З усього маху! У протилежному кутку, куди я чомусь ховаю своє обличчя, дике бажання не полишає мене. Чому, власне, дике? Жіночі уста для того, щоб їх цілувати. Чи не так? Вона гарна, ця мертва. Я не говорив вам? — Хто тут?! Я стояв над її холодним білим тілом і вже схилявся. Нижче й нижче над її обличчям. Пам'ятаю: так каламутилось в голові, коли я напився до безпам'ятства. Тоді, коли.. Коли... Коли це було? Я відчув на губах холодний дотик і трохи здивувався. . Встиг здивуватись і згадав якийсь осінній пейзаж, де був оголений ліс, чорні птахи. Хто його написав? Нарешті я відірвався від її губ і задумався. Все ж таки, думав я,— звідки мені знайомий цей пейзаж? Зліва біля її рота з'явилась червона крапелька і стекла по підборіддю. Я зовсім не пам'ятаю автора. Здається, такий відомий пейзаж... Там ще стояли коні з вершниками... Якесь дивне бурчання. Я поглянув на великий роздутий жовтий бридкий смердотний живіт, густо вкритий рудим волоссям і подумав, що на ніч наїдатися не діло, і ще я згадав, що більш за все не терплю хропіння. А товстуни з такими животами завжди! хропуть. Я поглянув на його руде обличчя. Скляне око біліло з-під мертвого повіка, яке здавалося ще більш відкрилося. Потім знову поглянув на її обличчя. Що я тільки-но зробив? Я ніяк не міг згадати. І автора пейзажу теж.