Експеримент

Олександр ЖОВНА

ЕКСПЕРИМЕНТ

 

(розповідь тифлосурдопедагога)

 

Нагору вели давні темні сходи, схожі на згорблену стару, що схилилась колись перепочити, та так і померла тут, залишившись назавжди. Розсохлі, дерев'яні, вони скрипіли під ногами, мовби стара з того світу сердилась і бурчала на тих, хто проходив ними. Раз на тиждень сходами ступали босі ноги – то спускалися оголені хлопчики, дівчатка, дорослі жінки й чоловіки. Вони були голі, тому що тут, унизу, на них чекала лазня. Вони сходили гуртом, і  жоден з них не відчував того, що у подібному випадку мали б відчувати звичайні люди. Вони були незвичайними, тому що не бачили одне одного, не чули і не могли говорити. Вони жили вкупі, і їхній дім звався будинком для сліпоглухонімих. Даремна справа уявити що то. Сліпо... Глухо... Німо...  Даремна справа...

Студентом я жодного разу не задумувався, якою саме діяльністю доведеться займатися після закінчення того незвичайного факультету, до якого я вступив так само не задумуючись. Однак я став фахівцем, і тепер мій обов'язок бути тут. Я вихователь будинку для сліпоглухонімих. Я давно звик і більше не аналізую. Я не переймаюсь. Я не помічаю. Я звик... Я живу у цьому будинку сім років. Ми живемо тут всі разом, однією сім'єю, далеко від міста. Мені, здається, подобається тут. Ніякої екстремальності поряд. Все, як має бути. Інший світ мені не потрібний, тому що нічим не зворушує мене. Я пам'ятаю: там їздять на авто, співають з естради, грають у футбол, купують одяг... Я пам'ятаю... Але... Наш будинок займає старовинний маєток, що стоїть на узліссі. Він дістався нашим (я буду називати їх так) з часів націоналізації приватної власності, здається, так все це звалось. Він дуже гарний, цей маєток. Я розповідаю про те, який він гарний, нашим. Я роблю це, натискаючи пальцями на їх долоні. Це єдиний спосіб контакту. Я видавлюю на їх долонях слова, яких наші ніколи не почують, я витискую наш будинок, слово «архітектура», яку наші ніколи не побачать, слово «ліс»,  намагаючись пояснити що це, як виглядає, я тисну категорію «гарно» і навпаки, я тисну, щоб пояснити «блакитне», «рожеве», «листя», «сонце», «сміх», «голосно», «тихо», що для наших, власне, все одно. Я намагаюсь вмістити в їх долоні – найкомпактніші біокомп'ютери – все, на що відважилась для них матінка-природа, яку наші так прагнуть уявити кожної миті.

Я злукавив би, якби сказав, що моє життя достатньо влаштовувало мене, чи я знайшов те, що шукав. Природно, що я чогось чекав, можливо, не підозрюючи, у всякому разі, тепер я не мав упевненості ні в чому.

Якось навесні, коли земля вже майже висохла під сонцем і в повітрі носилось розмаїття нових знайомих та незнайомих приємних запахів, у будинку з'явилася молода жінка. Вона з'явилась, і не було впевненості, чи то весна принесла її з собою, чи то вона принесла з собою весну. Їх важко було розмежувати. І я подумав: можливо, сталося те, чого я сподівався. Самотність, що так вміло і старанно опікувала мене всі ці роки, чомусь несподівано  відступила.

– Це неймовірно! Сім років самоти в цьому будинку! – вигукнула вона. – Вам негайно слід закохатися!

Наступного дня вона взяла мою руку. Вона здійснила це так просто, ніби робила це щоранку.

– До занять дві години, ми встигнемо скупатися і зібрати гри­бів. Чому ви не сказали, що тут озеро і гриби? Ви що, не збираєте гриби? Як можна? Сьогодні на нас чекає вишукана вечеря. Збираємось у вас. І зніміть цей піджак!

Я не встигав за її вчинками, думками й намірами, здається, я втратив волю і йшов слідом, перебуваючи у звабливому дурмані. Але я відчував величезну приємність, мені стало легко й щасливо на цьому світі.

– Жити! – подумав я. – Адже помирати не завтра.

Я помітив, що навколо чудова природа, що є жінка, яка так гармонує з нею.

Коли вона вперше роздяглася, я подумав, що таким красивим буває лише дитинство. Вона зробила це так само, як би зітхнула чи посміхнулась, не сталося нічого особливого чи надзвичайного. Ми були на просторій лісовій галявині, залитій сонцем. Вона лягла у квіти і заплющила очі.

– Я мрію засмагнути скрізь, розумієш? Це гарно. Ти тепер оглядаєш мене? – усміхнулась вона. – В цьому році я не була під сонцем. Тебе дратують незасмаглі частини, де була білизна? В них менше ес­тетики, але більше плоті. Погоджуйся негайно. Все ж я хочу, щоб скрізь. Це природніше. Ти будеш? Не використовувати тутешніх умов – гріх. Якщо ти хочеш, я не дивитимусь.

Ми лежали поряд на спинах, і над нами була блакить.

– Що б сказала директриса, побачивши нас тепер? – розсміялась вона.

– Ми морально розкладаємося? – запитав я.

– Чесно кажучи, я проти всього штучного. В тому числі й моралі. У всякому разі, розпад тіла мене б стурбував істотніше.

Невже, щоб вести себе природно, треба бути сліпоглухонімим?

Я посміхнувся. Вона повернулася на бік, і її обличчя опинилося поряд з моїм.                                                        

– Однак мені сьогодні стало так сумно. Я бачила наших, коли їх купали.

– Ти? – зворушився я.

– Я домовилась з нянечкою. Баба Катя, вона мовчатиме, мені бу­ло цікаво, потім стало сумно, я хотіла побачити це, розумієш? Я хотіла, щоб вони це відчули. Я вибрала Олю і Сашка. Знаєш? Їм обом по ві­сімнадцять. Вони були голі. Я підвела їх один до одного, я тремтіла, мені було байдуже, якби навіть зайшла директриса, я хотіла це бачити, я взяла їх руки і зробила все, щоб вони відчули, вони обмацали одне одного, торкалися руками скрізь. Розумієш? А потім розійшлися, просто розійшлися, руки повисли і все. Розумієш? Абсолютно нічого. Це так сумно. Що це? Адже основний інстинкт. Він має бути.

– Основний інстинкт інший, ти це знаєш, і його їм достатньо, – байдуже розсудив я.

– Це помилка! – вигукнула вона. – Ти помиляєшся. Або тебе це не турбує. Ти черствий, або... Ти...

Я посміхнувся, потім відкрив очі.

Вона віддалялась, ідучи босоніж у високій траві, її волосся рухалось по засмаглих плечах, збуджуючи мене. Я дивився їй услід, мру­жачись від сонця і думаючи, що мені нічого тепер не треба, крім цієї квіткової  галявини, крім літнього сонця і цієї надзвичайно милої дівчини. Мені стало так спокійно й хороше на душі, так легко й вільно, як, здається, ще ніколи не було за ці сім років, проведених тут. Я від­кинувся на спину, заплющив очі, мені було радісно від упевненості в тому, що ця образа ненадовго і що завтра, або ще сьогодні до заходу сонця вона розвіється, як прозорі хмарки, що пропливали тепер наді мною, мені було цілковито байдуже, що я тепер без одягу, що мене хтось може побачити, навіть коли б це була сама директриса. Я змінився, став іншим, і причина тому – вона, мила і неповторна. Сім років самоти в цьому будинку! Це й справді неймовірно.

Ми побачилися лише вранці наступного дня.

Вона щось затівала. Очі її виблискували. Про вчорашнє забулося.

 – Ніхто не знає, що головніше... –  майже таємниче повідомила вона, потім стисла мою руку. – Ми можемо навчити їх зчитувати з рук, спілкуванню на долонях, а що, коли навчити їх любити? Уявляєш істотність різниці?

Я не ставив запитань, а лише чекав наступних пояснень.

 – Я розумію, це відповідальність, я знаю, що це порушення і це «чепе». Але це великий дарунок і велика перемога. Вони повин­ні це відчути. Адже навіщо жити?

– Вибач, я не все розумію, але що б там не було, я на твоєму боці і готовий до будь-якої авантюри, я зрозумів це ще вчора, але ти пішла...

Вона схопила в руки моє обличчя, і я відчув несподівано потужний поцілунок, це було, як струмінь джерельної води. Потім вона відірвалася від моїх губ і розсміялася так, ніби щойно стала щасливою.

– Передусім, сприймай спокійно. Ми здійснімо неможливе, щоб здобути реальне. Здається, так міркували перші хіпі. Вони відчують любов. Чому б ні? Геть обмеженість!

Згодом я дізнався про сам механізм здобуття запланованого. Він був досить несподіваним.

– Ми повернемо їх до життя, пробудимо від сну, – рішуче заяви­ла вона.

– Яким чином? – насторожився я.

– Я досвідчена жінка. Ти досвідчений чоловік. Геть комплекси! Ми навчимо їх.