Дорога

Антологія химерної прози. Подача перша.

ОЛЕКСАНДР ЖОВНА.

ДОРОГА.

(не зовсім кримінальна історія для кіно)

 

Він любив цю нічну позаміську дорогу. А ще самотність та свій старий "Мерседес". Переважно він їхав без цілі, подалі від міста, і чим менше зустрічав людей, тим спокійніше і привітніше ставало йому на душі. Останнім часом він все більше відчував огиду до всякого спілку­вання, зокрема до слів. Тиша і власне мовчання захоплювали його, і звична соціальна потреба скоріше була менш притаманна йому, ніж навпаки.

Інколи він вмикав приймач, майже кожного разу надаючи перевагу музиці без слів. Тоді він умовлено відчував, що йому затишно на душі, але відразу ж вагався. Кожного разу, коли доводилось когось підво­зити, він почував незручність від намагань попутника зав'язати роз­мову. Певно, саме ці обставини визначали досить пізній час його подорожей. Коли ж ніч траплялася непривітною, з дощем чи вітром, як сьогодні, йому здавалось, що природа особливо прихильна до нього і, схоже, відчував себе щасливим.

Отже, був дощ. Вірніше, це була справжня злива, коли двірники не встигають чистити лобове скло, а світло фар ледве освічує дорогу. Проте саме тепер він знову почував себе якнайприємніше. Чому все відбувалося саме так, він не знав і не намагався зосереджуватись на причинно-наслідкових механізмах того, що відбувалося. Він розмір­ковував про щось інше. Однак, якби його запитали про що, він навряд чи знайшов би належну відповідь. У всякому разі, це були думки не про справи, не про колег чи друзів, певно, й не про сім'ю. Інакше навіщо було йому їздити на цю покинуту безлюдну дорогу. Це була незвичайна дорога, її проклали військові, вирубавши декілька гектарів чорного лісу. Слухи доносили, що в лісі будували якийсь військовий об'єкт, пов'язаний із захороненням відходів ядерного виробництва, але під натиском громадськості будівництво об'єкта було припинено. Випадок безпрецедентний, але саме так все й було.

Здається, дощ посилився, а ніч ще більше згустилась. В якусь мить він зупинив автомобіль. Працювали двірники, розганяючи воду по лобовому склу. Він вдивлявся в темінь, начеб намагаючись щось розгледіти в дощовій стіні. Потім прислухався. Ледь помітна тривога з'явилась на його обличчі. Здається, він про щось замислився, або ж намагався пригадати. Тихо працював двигун. Не зовсім упевнено він увімкнув швидкість і розвернув "Мерседес".

Автомобіль рухався повільно. Згодом у світлі фар щось з'явилося. На узбіччі хтось лежав. Здається, це була жінка. Він встиг помітити, як закрились її очі, не витримавши яскравого світла. Якийсь час він сидів не рухаючись, міцно стиснувши кермо. Потім озирнувся навколо і продовжував сидіти. Поступово він згадав, чому саме зупинився. Йому здалося, що був удар. Тепер він цілком згадав - був удар з правого боку. Але він не надав уваги. Він про щось думав тоді. Здається, про дощ... Чи, може, все було інакше?

Тоді теж був дощ. Це сталося років десять тому, під час його чергування на швидкій допомозі, саме тоді, коли лише починалося військове будівництво в лісі. Його викликали по телефону для надання допомоги дочці полковника, який керував об'єктом. У дівчинки була гостра пневмонія. Необхідна була госпіталізація, їй було років дванад­цять-тринадцять. Він увів їй снодійне. А дорогою сталося те, про що згодом він намагався не згадувати і скоро справді забув. Все відбулося так швидко і блискавично, немов у якомусь безрозсудливому сні. У дівчинки завернулася спідничка, і вона так і лежала, не поправляючи її, і дивилася йому в очі. Потім вона почала марити і щоразу кликала його до себе, простягаючи руки. А згодом він зашторив занавіску на вікні водія.

Про те, що сталося, ніхто ніколи не дізнався. Певно, і сама дівчинка не могла відтворити в пам'яті тієї події, що сталася з нею в машині швидкої допомоги. Чому він згадав про це тепер, через багато років?

Він ще раз огледівся. Навколо була пустка, і лише безперестанку лив дощ.

Жінка була важкою. Огрядна, великого зросту стара. Вона тихо стогнала. Хрипле булькаюче дихання чулося з її грудей. Він ледве затяг її на заднє сидіння.

Найближча лікарня була лише у міській зоні.

Він розвернув автомобіль і раптом відчув, як злиплися пальці рук. Вони були в крові. Діставши хустку, він почав нервово витирати їх.

Жодного разу під колеса його "Мерседеса" не потрапляло будь-якої живої істоти. Жодного разу він не збив собаки, не переїхав кішки, не роздавив мишеняти. Звідкіля на цій безлюдній нічній дорозі, де навколо не було жодного людського поселення, з'явилася ця стара? Куди і навіщо вона йшла?

Позаду почувся стогін і знову якісь булькаючі з хрипінням звуки. Він зазирнув у дзеркало і раптом побачив очі. Стара сиділа і дивилася йому в потилицю. Мокре від дощу і крові волосся вималювало на її зморшкуватому чолі якийсь абстрактний малюнок. Очі блищали в темноті і теж були червоного кольору, начеб у них затекла кров. Коли він затяг потерпілу до машини, вона лежала на боці, в нього не було сумнівів. Це означало, що тепер стара звелася і сіла самостійно.

- Вам дуже погано? - не обертаючись, запитав він і відчув, як чомусь затремтів і став хриплим власний голос.

Стара мовчала.

Він заглянув у дзеркало і знову побачив у темноті ті ж самі червоні очі і абстрактний малюнок з волосся на зморшкуватому чолі. Дивний стан оволодів ним. Він відхилив дзеркало, щоб не бачити старої.

- Я їду в лікарню... - знову заговорив він і майже не впізнав власного голосу.

Дощ не вгавав. Вдивляючись в дорогу, він намагався не думати про стару. Проте ніяк не міг позбавитися огидливого відчуття. Як і раніше він почував на собі її погляд і чув за спиною хрипле булькання в її грудях.

- Ми скоро приїдемо і вам допоможуть, - прохрипів він, - залиши­лось зовсім недовго.

Він раптом замовк і прислухався. Позаду було мовчання. Але тепер воно начеб загострилося, стало напруженішим. Стара не стогнала, не було чути хрипких булькаючих звуків з її грудей.

- Вам погано? - знову прохрипів він, не обертаючись. Позаду панувало мовчання. Чомусь було страшно повернутися і подивитися на стару. Він, як і раніше, відчував на собі її погляд. Однак тепер йому здавалося, що очі старої дивляться не рухаючись і начебто оскліли.

- Чому ви так дивитесь на мене? - не витримав він.

Стара мовчала.

Несподівано він натис на гальма. Ковзнувши по мокрому асфальту, автомобіль зупинився. Він сидів, стиснувши кермо, і дивився на дорогу. Було тихо. Лише краплі дощу монотонно ляпотіли по склу. Він зробив зусилля і повернув голову. З темноти на нього дивилися нерухомі, червоні очі старої. Стара не дихала. Вона була мертва. З голови на зморшкувате обличчя ще повільно стікала кров, проте тіло було вже мертвим, це було очевидним. Неприємне, огидливе відчуття не відпус­кало його. Він обережно відчинив дверці і вийшов з машини. Холодні краплі дощу упали за комір. Він відчинив задні дверці. Стара сиділа в тому ж положенні і дивилася в одну точку. Він перевів погляд на велику криваву рану на її голові, з якої ледь-ледь продовжувала сочитися кров, і відчув, що стало задушливо. Він розстебнув плащ і комір сорочки. Якийсь час він дивився на стару, про щось замислив­шись. Потім простяг руку і доторкнувся до її плеча. Несподівано стара звалилася на бік. Ще мить він вагався, після чого його дії стали швидкими і вправними. Він відчинив багажник, потім зірвав з петель чохол заднього сидіння і, сповивши труп, перетяг його до багажника.

Через кілька кілометрів мала бути ріка. Саме про неї думав він тепер, про глибоку ріку з темною холодною водою. Дощ періщив по склу, стрілка спідометра схилялася до трьохзначних позначок. Він витяг цигарку, але тут же нервово розчавив її пальцями. Річка, зда­валося, щезла з цієї місцевості чи витекла в інші краї, а дорога стала безкінечною і незнайомою. Він вдивлявся в дерева на узбіччі, нама­гаючись впізнати серед них уже бачені раніше, але його старання були марними і лише загострювали невизначеність. Здавалося, дорога навмисне заводила його в невідомість, чим далі, тим більше загост­рюючи її. Він проїхав ще кілька кілометрів і раптом за рогом на узбіччі, біля просіки, з'явилися вогні автомобіля, а в темряві спалахнув міліцейський жезл. Навіть не встигнувши ні про що подумати, він зупинив машину.

- До міста? - нахиляючись до скла, квапливо запитав міліціонер.

Він кивнув головою.

- Підвезете жінку?

Він знову кивнув.

Міліціонер повернувся до машини і згодом привів молоду жінку, прикриваючи її від дощу темним парасолем. Вона сіла поруч, ледь чутно привітавшись. Міліціонер побажав щасливої дороги і відкозиряв жінці.

Вони їхали вже кілька хвилин, не зронивши жодного слова. До міста лишалося кілометрів десять. Іншого разу він вважав би, що йому пощастило з попутницею, настільки мовчазною вона виявилась. Од­нак тепер її мовчання дивним чином турбувало його, навіть дратувало, а безвихідь ситуації викликала почуття розлюченого відчаю. Йому раптом захотілося активного спілкування. Негода, труп в багажнику та німа незнайомка - цього виявилось занадто навіть для нього. Він дістав цигарку.

- Ви не палите, вибачте?

Жінка дивилася у вікно.

- Мені не подобається чорний колір легень... - раптом тихо мовила вона.

Він повернув голову і нарешті побачив її. У неї було дуже тонке солом'яне волосся. Кольору очей він не розгледів. Хід її думок зацікавив його, навіть розвеселив.

- Це не моя думка. Здається, я її вже десь чула. Всі ми, врешті, повторюємо чужі фрази, почуті колись, так само, як і їх думки, вчинки. Інколи модернізуючи їх, або ж щось втрачаючи. Ви не думали про це?

- Ні.

- А очі у мене зелені. Проте я не п'ю молока із блюдця, мені більш до вподоби добра свіжа кістка.