Стрекоза

СТРЕКОЗА

Сичали, тріскотіли двері, і автобус, важко зітхаючи, вирушав до наступної зупинки. Білаш сидів біля вікна, про щось задумавшись.                                

Осінь, точніше вересень, в цьому році прийшла непомітно, тому що тепла лишалося ще вдосталь і сонце, наче в розпалі літа, цілими днями висіло в усіх перед очима. Навіть для цього південного містечка погода була небувало жаркою.

— Вулиця Садова, — затріскотів голос з динаміків. Автобус знову засичав, зупинився і, по-старечому переваливши з боку на бік наповнене черево, заспокоївся. У відчинені двері почали заходити пасажири. Тяжко сопучи викарабкалася стара з повною сіткою солодкого перцю, за нею увійшов худий веснянкуватий чоловік у високому зеленому капелюсі, і, коли двері вже почали зачинятися, на сходинку влетіла Стрекоза. Тобто, то була школярка, певно випускниця, що швидше всього, прогулювала.

Зіпершись на спинку сусіднього сидіння, від нічого робити, Білаш став розглядати занесену вітром шкільних років юну Стрекозу у білому фартушку. Перш за все він відзначив, що то була не звичайна стрекоза, котрі зустрічаються на болоті і надто рідко. У них винятково витончений стан і широкі оксамитово-сині крильця. Саме на ті оксамитово-сині крильця були схожі її довгі звужені очі, що заносились до скронь, немов у італійок. Та й взагалі вся її зовнішність була зовсім аж ніяк не вітчизняного покрою, а від її пухких, чітко означених губ та смаглявої шкіри то й справді віяло якимись Гавайськими островами. І хоча все те поки існувало ще в досить сирому стані, все ж, у ньому вгадувалися незвичайні риси майбутньої жіночої принадності.                                        

«Якийсь рік-два, — подумав Білаш, — і ти, Стрекозко, будеш бентежити серця і думи багатьох, хто бачитиме тебе. Поки що вони не помічають твоїх несмілих принад, прихо­ваних шкільною формою, та прийде час — і ти, відчувши їхню чаклунську силу, запаморочиш і обпечеш більшість оточую­чого тебе чоловічого роду.

Стрекоза, несподівано змахнувши віями, все одно що крильцями, і блиснувши синню очей, раптом поглянула на Білаша й затримала на мить погляд. Потім, гордовито смикнувши підборіддям, повернулась до вікна. Щось гаря­че відірвалось у Білашевих грудях і полетіло до голови.

«От тобі й маєш, — отямився він, — що за чорт? Звідкіля ще це? Ей! Мені все ж без малого тридцять п'ять, а вона дівчисько, школярка... Он на ній ще шкільний фартух... Дитя...»

Стрекоза раптом повернулась і знову майже з викликом обпекла Білаша поглядом. Білашеве обличчя несподівано налилось, мов після вина, і він відчув себе незручно. Тепер він вже не міг упевнено з'ясувати, хто з них старший, тому що почувався справжнім хлопчиськом. На зупинці вийшло кілька пасажирів, і вона піднялася вище. Білаш дивився на неї і вже не помічав білого фартуха школярки, а бачив стрункі смагляві ноги, що будили уяву, сформовані обриси талії, засмаглу шию в білому комірці, і голова його горіла. Білашеві здавалося, в автобусі помітили його незвичайне хвилювання, і він вирішив узяти себе в руки.

Через зупинку Стрекоза випурхнула у відчинені двері і зникла за рогом зеленого будинку. Тільки після того, як автобус рушив, Білаш збагнув, що то теж була його зупинка. Він зійшов на наступній.

Дома дружина поцікавилась, чи не захворів він часом, і Білаш майже згодився.

— Твої улюблені, — сказала дружина, ставлячи на стіл котлети «по-київськи!». Білаш поглянув на улюблену стра­ву, потім на дружину. Обличчя її було якимось великим, широким, очі ж маленькими, нечіткими, шкіра якогось рожевого відтінку, а біля губ поблискувало кілька червоних плям неохайно намащеної губної помади, що скидалися на плями від борщу чи соусу, і пахло від неї теж кухнею, чомусь несмачною, недомашньою. Він поколупав виделкою улюблені котлети і задумався.

Уранці Білаш їхав на роботу автобусом разом з дружи­ною. Він в НДІ, вона в кафе. Коли натовп остаточно упхався і погрозливо засичали двері, на східцях виросла копиця розтріпаного волосся. Коли ж копиця піднялася вище, Білаш зрозумів, що не помилився. Сьогодні замість шкільної форми на ній було легке блакитне плаття в чорних пір'їнах.

— Завжди в останню секунду, — сказала дружина, — в сусідньому домі живе.

— Стрекоза? — несподівано мовив Білаш.

— Яка Стрекоза? — не зрозуміла дружина.

— Вона схожа на Стрекозу.

— Вона тобі що, подобається?

— З чого ти взяла? — здивувався Білаш.           

— Я просто питаю.                               

Стрекоза поглянула в їхній бік і опустила очі, як здалося Білашеві, мало не зачепивши віями лисого товстуна, що стояв поруч.                                      

Увечері, повертаючись з роботи (це було, як мана), Білаш знову побачив Стрекозу. Їхні очі зустрілися. Потім зустрічалися ще кілька разів.

«Підійти? — запитав він сам у себе. — Але на яких підставах?» Стрекоза, не ховаючи погляду, усміхнулась, ледве ворухнула худим плечем, мовби говорячи: «Ну що ж я можу зробити?» Від такої думки Білашеві на мить стало не по собі.

На зупинці Стрекоза зійшла першою. Він вийшов слідом і йшов позаду, поступово уповільнюючи ходу. Стрекоза звернула за ріг зеленого будинку, а Білаш попрямував до свого під'їзду. У дверях він ще раз озирнувся і помітив, що у другому під'їзді зеленого будинку зникло її блакитне плаття.

Назавтра була неділя. Білаш вирушив до гаражів, щоб нарешті закінчити ремонт і виїхати своїм надзвичайним авто на вулиці міста. Другого такого автомобіля у місті не було. Це був старовинний 1927-го року «Аустін»-кабріолет яскраво-червоного кольору з чорним верхом, що відкидався. Автомобіль нагадував Божу корівку і своєю вражаючою збереженістю викликав у тямущих захоплення, а в усіх останніх неминучу посмішку. Він їздив виключно в теплу пору року. Взимку ж «Аустін» впадав у сплячку і пробуджувався лише навесні.

Отож, у понеділок вранці на роботу Білаш знову мчав власним транспортом. Перехожі, всі, як один, не лишалися байдужими, і Білаш спочивав на лаврах, по-дитячому втішаючись своєю індивідуальністю.

Минув тиждень. Одного дня, після закінчення роботи Білаш ішов до стоянки, і раптом йому здалося, що в його автомобілі хтось сидить. Коли він підійшов ближче, то зовсім розгубився. В «Аустіні» сиділа вже знайома йому Стрекоза з автобуса.

Їхали мовчки. Він не знав куди. Їй, здається, теж було все одно.

Трохи згодом гамір міських вулиць стих. Вони котили по незавантаженій позаміській дорозі і продовжували мовча­ти.

Минуло немало часу, перш ніж червоний «Аустін» зупи­нився на зеленій галявині, оточеній з одного боку лісом, з іншого пагорбом, теж густо вкритим деревами. На самій горі, куди здіймався ліс, між верхівок дерев виднівся купол без хреста і ще якісь сірі будівлі. Неподалік від місця, де вони зупинилися, протікала маленька річечка, що губилася в гущавині.

— Що там? — раптом запитала Стрекоза.

— Ти тут вперше?

— Ага.

— Там кінцева.

Стрекоза поглянула на Білаша здивовано.

— Кінцева зупинка експреса буття, — пожартував Білаш, і, як йому здалося, пожартував не зовсім вдало. — Раніше це був жіночий монастир. Тепер притулок для пристарілих.

— Тут красиво.

— Справді, місце славне. Як тебе звуть?

— Віка.

— Справді, тебе інакше не назвеш. Тобі підходить це ім'я.

Білаш зібрався виголосити щось про давньоримську Вікторію, але стримався і заговорив про інше. Він говорив, намагаючись не обтяжувати ситуації мовчанням, і не розумів, чому хвилюється. Разом з тим він не знав, про що говорити з цією школяркою, і тому виходив якийсь сумбур. Білаш відчував це, але зупинитись не міг. На язиці раз у раз вертілося питання: «Навіщо ти сіла в машину?» Але то було б настільки банальним, а він не хотів виглядати банальним в її очах. Стрекоза теж кожної хвилини чекала на це запитання і боялась його, тому що відповіді на нього у неї не було.

Вони пройшли до заростей, де блищала вода і, очевидно, брала початок лісова річечка.

— Хочеш живої води? — запитав Білаш.

— Хочу, — відповіла Стрекоза і усміхнулась.

Вони наблизилися до невеличкого рівчачка, на дні якого блищало майже округле дзеркальце води.

— До речі, якраз саме в цьому місці живуть сині стрекози з оксамитовими крильцями. Тільки тут і більше ніде. Жаль, що їх тепер немає. Коли я побачив тебе вперше, я подумав: «Стрекоза, справжнісінька Стрекоза».

Вона усміхнулась знічено, і Білашеві стало вільніше.

— Ось тут вони завжди кружляють. Це початок річки.

Стрекоза зазирнула у рівчачок, де блищало кругле дзеркальце. Крізь прозору воду було видно джерело, і як там не дні здіймалися кілька піщаних вулканчиків.