Визрівання

- Шо таке? Що це було? Га? - запитує він   спантеличено. Люська дивиться туди, де мерехтить вогнями нічне місто:

- Кутя, йому погано. Йому дуже погано.

Кутя зривається з місця. За ним, кульгаючи, біжить Зіновій Гердович. Двоє старих біжать безлюдним пляжем, їх наздоганяє і переганяє молодий Шиш.

Під навісом на лежаках залишається лише одна Люська. Вона дивиться їм услід, очі її вологі.

Кутя дзвонить у двері комуналки. Поруч Шиш. Сходами, тяжко дихаючи, піднімається Зіновій Гердовнч. Двері відчиняє сусідка в нічній сорочці. Не говорячи жодного слова. Кутя і Шиш, а за ними, мимохідь пробачаючись, і Зіновій Гердовнч влітають до комуналки.

Перелякана сусідка спочатку ошелешено дивиться на незваних нічних гостей, схожих на злодіїв, і скоро майже втрачає свідомість, проте не падає, а ховається у себе в кімнаті. Кутя і Шиш, не звертаючи уваги на сусідку, не зупиняючись ні на мить, одним ударом вибивають двері Жениної кімнати. Саме в ту мить, коли з-під його ніг падає стілець. Кутя підхоплює знесилене тіло.

- Ніж! Скоріше ножа! Ріж вірьовку! Ріж, говорю! Скоріше!

Шиш перерізає вірьовку. Тим часом сусідка вже говорить по телефону:

- Да, терміново. Дудченка, дев'ять, квартира тридцять чотири. Да, тут таке робиться...

Кладе трубку. Прислухається до того, що відбувається за дверима. Женя у ліжку. На його очах сльози.

- Ти що, Же? Га? - захекано вимовляє Шиш. - Ти що? Га?

- Нічого, нічого, - заспокоює Кутя, - все минеться.

- Дозвольте... - пробиваючись з мокрим рушником, бурмоче Зіновій Гердович. Кутя прикладає рушник до Жениної голови.

- Тепер довго жити будеш. Ти тепер, Женька, нове життя почнеш, великим художником станеш, про нас забудеш, з крутими горілку питимеш...

Женя ледь посміхається, по щоці скочується сльоза.

За дверима чути галас. Чоловічі, жіночі голоси:

-Де це?

- Там вони! Там!               

В коридорі міліція.

З усіх дверей повисовувались сонні обличчя сусідів.

- Давно пора всіх їх у каталажку.

- Спокою нема, ні вдень, ні вночі.

В кімнату до Жені влітають міліціонери. Вони озброєні пістолетами.

- Всім залишатися на своїх місцях! Руки за голову! На підлогу! Всі

на підлогу!

Один за одним: Кутя, Шиш, а за ним і Зіновій Гердович незграбно лягають на підлогу.

Дільниця міліції.

За столом начальник.

- Відпускаю останній раз. Чуєш, Кутя? Ну, а ви, Зіновій Гердович, од вас я аж ніяк не чекав. Вам-то, учаснику війни, не соромно? Зіновій Гердович знічено опускає голову.

- А що з Женькою, Іван Васильович? - несміло запитує Кутя.

-              Бєлка у дружка вашого, - говорить начальник, - на лікування відправили. Всі троє здивовано підняли голови.

Люська чекала їх на вулиці.

- Що з ним?

- В лікарні, - похмуро відповів Кутя.

- Бєлка, - з досади махнув рукою Шиш. Зіновій Гердович мовчки розвів руками.

 

Лікарня.

Женя прив'язаний до ліжка, у гамівній сорочці. Поруч сидять двоє захеканих здорованів у білих халатах.

- Я хочу бачити Шекспіра!!! - намагаючись вивільнитися, кричить Женя. - У мене до нього важлива справа! Я вимагаю впустити до мене Шекспіра!

Кабінет головного лікаря.

За столом головний лікар психушки. Поруч симпатична медсестра. Головний лікар вивчає картку хворого.

- Так він художник? Це цікаво. Кир'янов... Здається, я щось чув про нього... Дзвонить телефон. Головний лікар піднімає трубку:

- Так. Ні. Я зайнятий сьогодні. Ні... Ні... Не зможу... Всього найкращого... - кладе трубку. - Кир'янов... Кир'янов... Це цікаво...

Двері палати.

Заходить головний лікар. На ліжку зв'язаний Женя.

- Вільні, - говорить головний лікар двом здорованям у білих халатах. Ті покидають палату. Головний лікар бере стілець. Сідає біля Жені.

- Так ви хотіли говорити з Шекспіром?

- Саме так.

- Про що?

- Це вас не стосується.

- Он як? А може, ви і праві. Але тут мене стосується буквально все. Я тут головний лікар. Самий головний. І якщо ви будете мене слухатися, я зможу влаштувати вам зустріч хоч з самим Господом Богом. І все ж навіщо вам Вільям Шекспір? Я не помилився, ви саме його мали на увазі?

- Так, саме його. Я повинен написати його портрет.

- Он як?

- Так.

- Добре. Дуже добре. Я поважаю і люблю мистецтво і з задоволенням організую вам цю зустріч.

- Мені потрібні папір і перо.

- Гаразд. Все це буде. Але у тому випадку, коли вн будете вести себе спокійно і в усьому слухатись тільки мене. Тому, що тут я самий головний. Я вже говорив вам. Можливо, зовсім скоро я зможу виділити для вас окрему палату, де б ви змогли працювати. Зі свого боку я намагатимусь забезпечити вам максимально пристойне життя. Вн зможете задовольняти всі свої потреби, включаючи найіндивідуальніші. Ну, от і домовились. Шекспір буде після обіду. Всього найкращого, поводьте себе тихо. Постарайтеся заснути. До зустрічі.

Головний лікар виходить з палати.

Женя один.

Трохи згодом відчиняються двері. На порозі - Шекспір і головний лікар.

- Ось, як і обіцяв, - говорить головний лікар, - можете малювати. Женя дивиться на Шекспіра.

- Хто це?

- Ну, як же? Адже самі просили. Ви маєте сумніви? Женя морщить чоло від головного болю.

- Навіщо він тут?

- Адже ви вимагали Шекспіра, щоб писати портрет. Я вам обіцяв після обіду, - головний лікар дивиться на годинник, - будь ласка, ось вам інструмент, ось папір.

Сестра заносить папір, олівці, перо і туш. Головний лікар ставить стілець, пропонує Шекспірові сісти. Шекспір сідає. Женя дивиться на все це дійство з подивом і стомлено.

- Розв'яжіть мене.

- Розв'яжіть. - не вагаючись говорить головний лікар до здорованів, що жують гумки. Ті миттю знімають з Жені гамівну сорочку.

- Всі вільні, - розпоряджається головний лікар, - Шекспір може залишитись. - Головний лікар підходить до Жені. - Як бачите, перше ж ваше бажання беззаперечно виконане. Здавалося на перший погляд зовсім не здійсненним, але ось результат. Запевняю вас, що і надалі всі ваші мислимі й немислимі бажання будуть безумовно виконуватись. Мені тут все під силу. Тому, що я головний. Розумієте? Я надам вам всі умови для творчості. Ви матимете можливість малювати все, що вам заманеться. Вас ніяк не обмежить тутешній побут. Ви будете, так би мовити, на особливому рахунку, тобто під моїм особистим особливим піклуванням. Вн будете мати все, що захочете. Ви зможете не обмежувати себе у своїх примхах. Але замість цього я матиму можливість інколи дещо з ваших робіт придбати для себе. За цей час вас трохи підлікують. А коли ви остаточно поправите здоров'я, то зможете знову повернутися до вашого звичного життя. А тепер я не буду вам заважати. Шекспір до ваших послуг.

Головний лікар виходить з палати. Женя задуманий.

 

Подвір'я лікарні.

Женя сидить на лаві з аркушем паперу, щось малює. Біля його ніг розвалився кумедний рудий пес. Неподалік, за Женею слідкують двоє здорованів у халатах. Відчинилася хвіртка і до двору увійшла жінка. Вона пройшла алеєю до лікарні і неможливо було не помітити, наскільки легке її солом'яне волосся. Дивне знайоме почуття охопило Женю. Він відклав олівця. Щось здригнулось у нього всередині. Цього просто не могло бути. Образ, що до цього часу уривками, фрагментами несподівано, зненацька вривався в його напівп'яне життя, тверезячи його на мить, ніби обдаючи крижаною водою, раптом ожив. Женя почав згадувати захоплені мимохідь фрагменти жіночого образу, що то з'являвся, то зникав у його видіннях. То він помічав рухливий локон, то шию, частини, які він малював на папері, таємно мріючи про цілісний портрет. Невже всі ці складові належали живій, реальній жінці, яка так несподівано з'явилася у дворі лікарні? Тепер низка затуманених фрагментів пронеслася перед ним, ніби давно забута кінострічка.

Вона поверталася. Женя стояв на алеї. Порівнявшись, вона раптом завмерла, ніби перед нею виникла несподівана перешкода. Здавалось, в її погляді була тривога, подив, але все це було настільки короткочасним, що лишилося лише загадкою. Вона раптом, не озираючись, побігла геть.

Женя був приголомшений і водночас переповнений захопленням, він нарешті побачив її обличчя. Він тут же кинувся до своєї палати. Слідом за ним попрямували двоє здорованів і скоро зайняли місце біля дверей.

 

Був вечір. В палаті Жені світилася настільна лампа. Женя лежав у ліжку і дивився на стіл біля вікна. На столі стояв портрет. Величезні сумні очі дивилися на нього ледь з-під лоба, солом'яне волосся її було таким легким.

 

Ранок видався похмурим. Женя сидів на лаві у дворі, в руках у нього не було ні олівця, ні паперу. Він був якимось сонним.

-              Як спалося? - почув він над головою.

Головний лікар підійшов тихо, непомітно, ніби виник з повітря. - Нічого не треба? - поцікавився він.

- Ні.

- Якщо дозволите,   я зайду до вас після роботи.

- Будь ласка.