Визрівання

- От і знову ви незрозуміло говорите. Ви ж спеціально незрозуміло говорите, щоб злить усіх, тому що ви злий, а злий, тому що до кондиції не дійшли, мало випили.

- Правда, Зіновій, кинь ти умняк травить. Випий краще. Для чого ображати? - послаблює ситуацію добродушний і хмільний Кутя.

Женя слідкує за розмовою, посміхається, здається, одержуючи справжню насолоду від їх теревенів.

- Будь ласка, я не проти, якщо Євген Семенович не засудить. Адже те, що говорить Шиш...

Люська піднімає фужер:

- Я хочу випити за Женю. Ми всі зобов'язані йому. Коли б не він, ніхто б тут не базікав тепер на ситий шлунок, а може, б і не жив давно. Адже саме тому, що є Женя, зізнаємося чесно, ми не на цвинтарі, а й досі на цій землі...

Женя дивиться на Люську, але вже не чує її. Космічна мелодія захоплює його. Дивний сюжет в легкому туманному серпанку знову виникає в його уяві.

Стихає космічна музика. Зникає дивний сюжет. Женя знову повертається в реальність і чує голос Зіновія Гердовича:

- Коли я вперше ліг з нею в ліжко, вона була такою незайманою. Від неї пахло дитиною. Я їй сказав про це. А потім з'ясувалося, що у неї маленька донька, яка просто мочилася в постіль, в якій ми лежали.

Шиш заливається реготом. Всі теж сміються. Сумно посміхається Люська. Задуманий Зіновій Гердовнч.

- Скажіть, Женя, про що ви  мрієте? - знову починає він.

- Не знаю... Напевно, про те, щоб життя тривало таким, яким воно є. Я мрію про те, щоб поруч були друзі, вірні, надійні, такі, як ви. Ще я хочу малювати світ, який я інколи бачу. Здається, іншого життя мені не треба.

- Тобто, ви хочете сказати, що задоволені вашим сьогоднішнім життям?

- Уявіть собі.

- Тоді дозвольте не погодитись з вами, Женя, тому що я з цього приводу думаю зовсім інакше, і тому у мене є досить незвичайна мрія. Вона вам може здатися дивною. Проте... Вибачте мене, Женю, що наше життя? Адже те, що з нами відбувається, по суті, так бездарно, мерзенно, безглуздо, що інколи хочеться мріяти про смерть. Так-так, не смійтеся. Я справді час від часу про це мрію. Адже рано чи пізно ми всі помремо. І от, коли прийде мій час, і я нарешті скину з себе це немите, кістляве тіло, я буду жити ось в таких чистих блакитних квітах, укриваючись прозорою ранковою росою, ніжачись у вранішньому сонячному промінні, закутуючись в густі нічні тумани. А потім, якось вранці мене зірве крихітна дитяча рука, це буде дівчинка з голубими очима. Вона покладе мене поміж сторінок улюбленої книги про мандрівників і засушить для гербарію. Ось моя мрія...

- Ви зовсім не змінились, Зіновію Гердовнчу, і я щиро радий цьому, - з сумною посмішкою зауважує Женя. - Ви просто прекрасні.

- Ну і що? - щиро дивується Шиш. - Це все? У Зіновія на старості криша поїхала, хоче стати гербарієм.

Шиш регоче, шукає підтримки, але обличчя його друзів чомусь сумні. Люська зітхає:

- А я хотіла 6 ходити. Якби я могла ходити, я б носила вас усіх на руках...

Всі мовчать. Першим порушує тишу Женя:

- Все буде добре. Скоро я стану великим художником, зароблю багато грошей, і тоді ми зможемо здійснити всі свої мрії. Кутя, ти що б хотів?

- Я? - дивується Кутя. - Що мені хотіти, я старий...    .

- Але ж машину б ти хотів?           :

- Ну, машину! Машину, ясно...

- Ну от. У Куті буде новий шикарний автомобіль. А у Шиша... Тобі чого, Шиш?

-    Мені б грошей побільше... - замріяно бурмоче Шиш.

- Ну, це взагалі просто. Не треба сумувати, друзі мої, все буде гаразд. Давайте вип'ємо, щоб надія не покидала нас!

Вечірні вогні. Світяться різнокольорові гірлянди літнього кафе, що розмістилося на бетонному пірсі, об який тихо лащиться темне море.

Друзі прощаються. Всі п'яні. Кутя везе Люську, яка дрімає. За ним, похитуючись, бреде Шиш. Останнім прощається з Женею Зіновій Гердович. Він тисне Жені руку, зовсім п'яний і добрий. Від власної доброти до всього людства, на очах у нього сльози.

- Які, власне, ідеї можуть змусити вас витягти мене з лайна? - як завжди з надривом і пафосом декламує він чергову мало кому зрозумілу фразу, звернену теж невідомо до кого.

Женя посміхається, за вуха підтягує Зіновія Гердовича до себе і цілує його у великі пересохлі губи. Іде геть.

- Труд! Мир! Май! - долинає з темноти голос Зіновія Гердовича.

- Дивовижна річ! Незвичайна, прекрасна, неперевершена штука, чорт забирай!

Женя іде набережною. Переходить дорогу. Ще трохи - і буде видно його будинок. Він іде вздовж білої бетонної стіни, повісивши голову. Уповільнює ходу, ніби щось передчуваючи. Зупиняється. Піднімає голову. Перед ним двоє стрижених жлобів. Ті самі "круті" з приморського бульвару. У одного з них важкий залізний ланцюг, осміхаючись, він перебирає його пальцями.

- Ну, що, помойка? Ти, здається, мав до нас претензії?

- Претензії... Дивно, що вам відомі подібні складні слова, - хрипко, опустивши голову, говорить Женя. Ледь посміхається, не відкриваючи очей. - Які можуть бути претензії до порожнього місця? Чи, скажімо, до лайна? Ну, смердить. Але така його природа. І її вже не змінити, навіть обливши французьким одеколоном.

- Мразь... - прошипіли йому у відповідь.

Перший тяжкий удар ногою був у живіт, за ним ще один - по голові, певно, це був залізний ланцюг. Кров залила очі. Женю підняли за руки і з розмаху ударили обличчям об бетонну стіну. Потім били ногами, не розбираючи, до нестями. Потім жлоби розстібнули штани і, сміючись, стали поливати одяг, обличчя.  Підібравши з землі його малюнки, і розірвавши їх на шматки, вони обсипали ними закривавлене тіло.

- Знай своє місце, помойка! На другий раз будеш розумнішим. Це тобі урок надовго.

Знову неземна космічна мелодія повільно наповнила навколишній світ і забрала його з собою, лишивши натомість черговий дивний сюжет.

Крізь дим видно поле, все усіяне людськими головами, що проросли з-під землі. Десь вони лише пробилися крізь поверхню, а десь хтось вже виріс з-під землі по груди, хтось до колін, а ще далі хтось, певно, остаточно дозрівши, втікає зі свого поля  народження.

Минув деякий час, перш ніж Женя опритомнів. Спочатку він відкрив очі, залиті кров'ю, потім зіперся рукою на стіну, залишивши на ній червону пляму, що нагадувала кулю. Женя провів закривавленими пальцями по обидва боки кулі - і вийшло сонце. Він домалював йому очі і рот. Вийшло веселе усміхнене сонечко з короткими променями, які малюють діти крейдою на асфальті.

Світало. Женя йшов по дорозі. На білій стіні весело усміхалось сонце, а поряд з ним дитячим почерком кров'ю було виведено: Труд! Мир! Май!"

 

Сонячний день. Приморський бульвар. Різнобарвні кіоски, пиво, морозиво, музика, засмаглі відпочиваючі, шум морського прибою. На своєму улюбленому місці наші обірванці, свободолюбиві люди конкордистськнх поглядів. У них похмілля і легка тривога, тому що досі немає Жені. Мовчазний Зіновій Гердович. Він щулиться на сонці і хмурить чоло. Позіхає Шиш. Підфарбовує губи Люська.

- Дивно, що його так довго немає, - задумливо говорить Кутя.

Люська опускає руку з губною помадою.

Зіновій Гердович змочує слиною палець і пригладжує брови.

- Я попрощався з ним останній. Все було, як завжди.

- Прийде, куди він дінеться? - заспокоює всіх Шиш.

 

 Вечір.

Всі четверо ідуть порожнім пляжем до своєї нічліжки, на лежаки під навісом. Кутя везе Люську. Поруч кульгає Зіновій Гердович. Позаду, засунувши руки в кишені, загрібає босими ногами береговий пісок Шиш.

- Щось сталося... - говорить Люська.  Всі мовчать.

- Кажу вам, щось сталося!

- Що там могло статися? Перебрав учора, відсипається, - говорить Шиш.

- Ні, щось не так! Я відчуваю! Я серцем відчуваю - щось не так!

Вони наближаються до лежаків під навісом.

- Підождемо до ранку, - говорить Кутя, вкладаючись на лежак, -там буде видно.

- Я сьогодні під стінкою! - забігаючи наперед, вигукує Шиш.

В колясці Люська. Виблискують у сутінках її великі очі. Вона стурбовано дивиться туди, де на темній морській рівнині мерехтять в голубій доріжці місячного світла тихі хвилі. Поруч, прихилившись до металевої труби, що підтримує навіс, задумано дивиться в далечінь Зіновій Гердович.

У кімнаті Жені горить настільна лампа. Він лежить, скоцюрбившись, на своєму ліжку. Очі відкриті. На щоці глибокий кривавий шрам. Злиплось від висохлої крові волосся. В кривавих плямах сорочка. Та ж сама космічна мелодія звучить в його голові, затуманюючи, відносячи в інший, надуманий ним самим чи то надісланий кимось з небес, нереальний, чудний світ дивних сюжетів. Туман, крізь який іде сам Женя. У нього чисте, трохи бліде обличчя, широко відкриті очі, на ньому білосніжна сорочка. Побачивши таке обличчя, мало хто мав би сумнів у тому, що то і є сам Христос. Він іде крізь туман, крізь безліч великих петель, що, здається, звисають звідкілясь із неба. Це зашморги шибениць. Він торкається до них обличчям і вони погойдуються в тумані, їх так багато, цілий ліс із шибениць. Але Женя іде далі. Здається, він щось шукає. І ось, згодом, знаходить. Це теж шибениця, але не схожа на всі останні, вона червоного кольору. Женя стискує її руками, і в той же час все зникає - туман, шибениці. Залишається лише одна, за яку він тримається руками. Вона підвішена до стелі в його кімнаті. Тьмяно світиться засиджена мухами електрична лампа, на абажурі напис: "Лампочка Ілліча". Женя стоїть на стільці з закривавленим обличчям, злиплим волоссям, в забрудненій кров'ю сорочці.

Несподівано прокидається Люська. Майже одночасно те ж саме відбувається з Кутею і Зіновієм Гердовичем. Тяжко протираючи очі, піднімає сонну голову Шиш.