Визрівання

- Піду стрельну цигарку... - говорить Кутя.

Шиш зітхає.

- Хоч на паперть іди.

- На паперті, Шиш, вам не місце, - продовжує наставляти Зіновій Гердович. - На паперті просять на хліб, а ми на горілку. Люська сердито дивиться на Зіновія Гердовича:

- Перестали б. Надоїли зі своєю мудрістю. Збоку не сидите, п'єте, як і всі.

- На жаль, на жаль... - зітхає Зіновій Гердович. Шиш щиро регоче, радіючи поразці Зіновія Гердовича. Повертається Кутя. Курить сигарету. Зіновій Гердович жмуриться на сонці.

- Кутя, як вам вдається так блискавично стріляти сигарети?

- У мене обличчя добре. Жалість викликає і співчуття.

- Дивно, може, я сліпий? - театрально дивується Зіновій Гердович. Знову регоче Шиш.

- Ви пам'ятаєте, Женя, Союз Радянських Соціалістичних Республік? - продовжуючи мружитись, раптом запитує Зіновій Гердович. - Як я любив його, ніжно, зворушливо. Це була моя Батьківщина. Тепер її не стало. Я осиротів. Ми всі палко мріяли жити в Комунізмі. Ми ходили на святкові демонстрації. Ми хотіли, щоб був труд, мир, май. У нас було п'ятнадцять республік, п'ятнадцять сестер. Ми жили в мирі і достатку. Здавалось, ще трохи - і на нас посиплеться манна небесна.

- А яка тоді була дешева горілка... - сумно згадує Кутя, - пачка цигарок коштувала двадцять копійок, а тепер...

- А скільки коштувало тоді життя? Скільки коштувала свобода? -тихо запитує Женя.

 Зіновій Гердович повертається до нього:

- Що стосується життя, йому ціна завжди одна, а ось щодо свободи, ви маєте рацію, Женю. Все це було так сумно. І все ж, зважте, з надбанням свободи чомусь втрачена віра. Віра в світле майбутнє. Адже, погодьтесь, її немає, а раніше була, і ідеали були, а тепер де вони? Покажіть мені хоч один, чогось вартий.

- Ей. чумазий, почому твоя мазня? - лунає єхидний смішок над головою.

Біля картин зупинилися двоє жлобів, новоспечених "крутих" з бритими потилицями і телячими очима, ситих, добряче зрошених французькою парфумерією. Вони жують жувальні гумки і п'ють баварське пиво з банок.

- Ну ось... - сумно зітхає Зіновій Гердович.

Женя не піднімає голову. У Люськи тремтить щока, вона не витримує:

- Щоб скільки заробить, тобі, синок, ще потіть і потіть. Ця мазня для тих, хто ще ніжиться в ліжку. Іди, проходь, а то тут повітря згустилося. Злізеш з пальми, станеш на ноги, тоді приходь. А поки, он там, біжи купи собі фірмову маєчку.

- Підмилася б, мразь! Засорили город падалью! Скоро я вами займусь, помойка.

Один з молодиків плює Люсьці в обличчя. Потім кидає їй білосніжну хусточку.

- Утрись, падаль!

Женя піднімає голову. Стає на ноги. У Люськи насторожене обличчя.

- Жень, прошу тебе, вони тільки цього й ждуть. Не треба. Я прошу тебе. Вони з лягавими. У них криша.

- Правда, Жень, - підключається Шиш, - біля кіоску двоє пасуть. Ні до чого нам.

- Ну, що, намочив у штани, чмо?! Ладно, попадешся ще... 

Жлоби ідуть геть.

Люська втирає рукавом обличчя. На неї дивляться Кутя і Зіновій Гердовнч. Поруч чуються дитячі голоси:

- А кажуть, коли сняться хороші сни, то неодмінно збуваються. Мені приснилось, що я знайшов м'яч, і я знайшов.

- А я не вірю. Мені приснилось, що я знайшов долар. Я тримав його в руці, доки не прокинувся. А коли прокинувся - ніякого долара нема.

Біля картин зупинилися два хлопчаки. Вони розглядають Женині малюнки, посміхаються.

- Дивись, голова з землі виросла.

- А так не буває.

- Чому? В казках буває.

Позаду хлопчаків зупинився високий елегантний сивий чоловік з тростиною. Він поглянув на малюнок і посміхнувся.

- Скільки коштує? - запитав він з ледь помітним акцентом.

Інтуїтивно відчувши, що перед ними не простий смертний, компанія  притихла. Женя повільно підняв голову, поглянув запаленими очима і знову потупився.

- Ця картина дорога. Вона коштує дві, - він виставив наперед два пальці, - дві літрових пляшки "Столичної” горілки!

Незнайомець дивився на Женю. Легка посмішка поступово щезла і змінилась задумою. Він раптом відійшов і згодом загубився у натовпі.

- Багато запросив. Можна було б і однією обійтися, - подосадував Шиш. Женя, не піднімаючи голови, махнув рукою:

- А, ну його. Хай іде.

- Хто він? - здивовано запитала Люська. - Перший раз такого бачу.

Кутя стенув плечима. Зіновій Гердович прищурив очі:

- Певно, він не місцевий. Вірніше, це безперечно. Я живу у місті шістдесят років, проте його ні разу не зустрічав. Хоча його важко не помітити, погодьтесь. Отож, або він з'явився недавно, або його возять в лімузині, який він рідко покидає. Ясна річ, він іноземець, сподіваюсь, це зрозуміло всім. От і все, що я можу сказати.

Шиш раптом заворушився:

- Вертається, - прошепотів він.    

Незнайомець справді повертався. Він знову зупинився біля компанії

і поруч на траву опустились дві літрові пляшки. Це була найдорожча

скандинавська горілка "Абсолют", виготовлена на воді атлантичних

айсбергів.

- Перепрошую, іншої не знайшов, - промовив незнайомець. Потім витяг гаманця і простяг Жені гроші. - Це вам похмелитися...

Женя підняв очі. З двох новеньких зелених сотень на нього дивилися  два Франкліни.

Незнайомець взяв свою покупку і пішов геть.        

Женя тримав у руці двісті доларів і не вірив власним очам. Йому хотілося знову поглянути в очі незнайомця, але того і слід пропав.

- Що це? - запитала Люська.

- Двісті баксів, - прохрипів Женя.

- Це, що, американські?

- Авжеж... - багатозначно підтвердив Зіновій Гердович.

- Хороший день, - переконливо мовив Кутя.

- Ну, і що на них можна купити? - з недовірою поцікавилась Люська.

Женя підняв очі і здивовано поглянув на неї.         

 

Сплеском бризків шампанського і веселим розгардіяшем вибухнув наступний кадр. Компанія гуляла. Невелике літнє кафе на березі моря, вірніше, на самому кінці пірса. Вечоріло, вони були самі за білосніжним столиком, їх обслуговував офіціант в одязі, куди пристойнішому, ніж їхнє вбрання.

Продавщиця за прилавком - імпозантна молода жінка з сигаретою, дивуючись, ділилася з барменом:

- І звідкіля у цієї швалі такі бабки? Нормальні люди не ходять...

- Яка різниця? Головне, що вони справжні, - відповідав бармен, розглядаючи купюри на світло.

Асортимент страв наших злидарів завжди визначався сумою грошей,

яку вони мали. Вони  ніколи не економили і не залишали на чорний день.

 Про чорні дні ніхто з них ніколи не думав. Всі вони

жили одним днем і завжди намагалися, щоб він був найяскравішим у

їхньому житті. Гурманських нахилів їм теж було не позичати. І тому

сьогоднішній стіл рябів досить вишуканими стравами, від бутербродів

з ікрою та дорогого м'яса до манго і ананасів. Крім того, всі вони

полюбляли шампанське, адже його так поважав сам Женя - їх кумир,

батько рідний, Бог, на якого вони молилися. Крім «Родины», у них

була ще одна улюблена пісня, яку вони так часто виконували.

І було дивно бачити, як обірванці піднімали кришталеві фужери зі шляхетним напоєм і співали про найвитонченіші, найвишуканіші почуття людської душі, пронизані світлою тугою за часом, що давно минув.

- А хто він? Хто він такий? - кричав Шиш, перекрикуючи пісню, - Женька, він що, псих?! Такі бабки одвалив! Га?! Чуєш, Же, га?!

Люська поблажливо дивилася на Шиша, як дивиться мати на нерозумну дитину.

- Дурень ти, Шиш. Женькині картини коштують в сто разів більше. Так, як він, ніхто не зможе. А ти дурень. І всі навколо дурні. Тому й не купують. Знайшовся чоловік, купив.

- Десь у чомусь ви маєте рацію, Люся, - граціозно відкусивши бутерброд з ікрою, підключився до розмови Зіновій Гердович, - Шиш не може адекватно оцінити  робіт  Жені, і це зрозуміло. Проте не варто засуджувати так суворо, адже людина не винна, з якого тіста її ліпили, і що хтось колись по п'янці забув покласти до того тіста сіль.

Оцінивши традиційну вишуканість жарту Зіновія Гердовича, компанія вибухнула веселим реготом.

Шиш не зрозумів до кінця, до чого тут сіль і тісто, однак добрав, що сміються з нього.

- Чому ви, Зіновій Гердовнч, завжди насміхаєтесь? Я сирота, а ви казали, що сирота - дитя природи і над ним сміятися гріх. Ви ж так говорили, я це пам'ятаю. Ви, коли нап'єтеся як свиня, хороші слова говорите, а от коли не доп'єте, злий.

-              Тут ви праві, Шиш. Тверезий я злий. Але справедливий, зважайте. Лицемірство і лестощі не на користь розвитку людства. Пушкін сказав: "Тьмы нстин нам дороже нас возвышающий обман". Тому інколи людині слід говорити правду, якою б невтішною вона не була. Це допомагає уникнути пихи, гордині, неосвіченості, деградації врешті-решт.