Визрівання

Приморський бульвар рябіє рядами комерційних кіосків. Женя з компанією підходять до одного з них. У вікні біле, ретельно виголене обличчя молодого чоловіка.

- А, Жека, ти... Як справи? Пишеш?

- Малюю, Вітьок, - без особливого бажання відповідає Женя.

- Купують?

- Купують, Вітьок.

- На пропой вистачає? Бомжів своїх покормнть?

- Не завжди.

- Копаєш ти собі яму, Жека. Пора б ділом зайнятися. З твоєю головою сидів би собі в чистоті, з бабками, без проблем.

- Не люблю я, Вітьок, без проблем, сумно. Та й чистота мене ваша нудить.

- Дурінь ти, Жека.

- От-от...              

- Скільки писать?             

Женя мовчки здіймає догори два пальці. Вітьок записує до зошита черговий борг, виставляє на прилавок дві літрові пляшки "Столичної".

- У Сашка Кандиби на цьому тижні персональна виставка. Твоя ж коли буде? Женя мовчки забирає горілку.

- Спасибі, Вітьок! Залишайся в чистоті!

Женя підходить до компанії злидарів, піднімає над головою пляшки. Компанія зустрічає його бурею овацій. Вони зникають в глибині темної алеї.

 

Ранок.

Стукіт у двері. Маленька кімнатка завалена картинами, рамами, книгами, порожніми пляшками, що в цілому складають художній безлад. Біля вікна стіл, на ньому купа листів, старих журналів, у розбитій пляшці від шампанського - щітки та олівці. Біля стіни ліжко, на якому спить Женя, на підлозі ще одна порожня пляшка від шампанського. Знову потужний стукіт у двері. Чоловічий, але високий голос за ними:

- Я знаю, що ви вдома! Сусіди бачили, як ви заходили! Зараз же відчиніть! Інакше я покличу дільничого! - Знову стукіт у двері. - Громадянин Кир'янов, офіційно попереджую, якщо ви не відчинете, я приведу міліцію!

Женя важко піднімає голову. Рука щось шукає на підлозі. Знаходить порожню пляшку. Відкривши рота, Женя тримає її над собою. З пляшки падає кілька крапель.

За дверима чується жіночий голос:

- Кажу вам, дома він. Я сама чула, як він вночі заходив, а потім ще пісні співав, спати не давав. Управи на нього нема.

 Знову високий чоловічин голос:

- Громадянин Кир'янов! Ви там! Ми це точно знаємо! Ви ухиляєтесь від сплати за комунальні послуги. Ви третій місяць не платите за воду! У вас збираються різні аморальні елементи! Ми це теж знаємо. На зборах ЖЕКу вам винесено останнє попередження!

Женя іде до столу. Запалює цигарку.

- Якщо ви не умієте жити серед людей, ваше місце... самі знаєте де... Женя затягується цигаркою, дивиться на себе в дзеркало, морщиться, поправляє волосся, іде до дверей.

- Ми не збираємось терпіти...

Женя розчиняє двері. На порозі товстий маленький чоловічок з папкою в руках. Він так і залишається стояти з відкритим ротом, чомусь піднявши руки, ніби прикриваючись від удару.

- А-а-а... І-і-і... От... - намагається щось вимовити він і остаточно вмовкає. Сусідка зникає за дверима своєї кімнати, ховаються по своїх кімнатах інші мешканці комуналки.

  Женя дивиться на завмерлого в захисній стійці чоловіка.

- Ну, що? Що ти? - тихим, хриплим, дуже спокійним голосом запитує Женя. - За боргом прийшов? Віддам я тобі борг. Віддам. Повір. Але чи варто будити людей в таку рань? Бачиш, якого переполоху накоїв.

- А-а-а... І-і-і... - знову намагається щось сказати кербуд.

- Іди... Іди, не турбуй людей. Вихідний день, а ти все метушишся. Сплачу я і за квартиру, і за воду. Не переживай. Віриш мені?

- Ну-у... - майже погоджуючись, стинає плечима кербуд.

- Ну, от... Щасливо тобі... Не хвилюйся...

Несподівано, з усього маху, Женя зачиняє двері перед самим носом кербуда. Чути швидкі кроки і голос, що віддаляється:

- Ти в мене дождешся! Я тобі устрою художества! Роздають різним туніядцям, а вони тут устраюють чортзна що... - голос його втихає.

Женя лежить на дивані. Дивиться у вікно. Біля вікна стіл. На столі стоїть його улюблена статуетка: "Поцілунок" Родена - схоже, остання цінна річ в його квартирі.

За стіною плаче якась жінка. Це у сусідів. Ще десь чути радіотрансляцію з сесійного залу парламента. "Я не потерплю! Вони мені за все заплатять!" - кричить якийсь чоловік у сусідній кімнаті з іншого, боку. Женя продовжує розглядати статуетку.

 

Місто. Ломбард. За прилавком старий антиквар. Женя ставить на  прилавок бронзову статуетку. Антиквар розглядає її.  Бере з каси гроші, відраховує Жені. Женя виходить на вулицю.

 

Пляж. Лежаки під навісом. Ще здалеку Женя вітає друзів: . - Прокинься, сонне царство! Життя минає!

Всі четверо спішать йому назустріч.

- Ти де пропав, Же?

- До Парижу їздив, до дядька.

- Якого дядька, Же?

- Дядька зовуть Роденом. До речі, сьогодні у мене перша персональна виставка.

- Ти серйозно. Же?

- Авжеж!

- А де, Же?

- В галереї під навісом!

Женя крокує рішуче, за ним ледве встигають.

- Виконавчим директором я просив би бути вас, шановний Зіновію Гердовичу.

- Так! - рішуче погоджується той.

- Виставка благодійна, тобто безкоштовна. Вхід за запрошеннями. Запрошуються всі вільні громадяни міста. І хоча виставка елітарна, хочеться, щоб було якомога більше людей. Кутя, вас я попрошу, як авторитета серед близьких за духом верств населення, розіслати усні запрошення. Після виставки відбудеться святковий банкет. Це важливо. Не забудьте. Форма одягу урочиста. Люся, стіл має бути вишуканим. Я покладаюсь на твій смак. Шиш, ви в розпорядженні дами.

У друзів зворушені обличчя.

- Звідки гроші, Жень? - щиро дивується Люська.

- Спадщину одержав від дядька Родена із Парижу, - не задумуючись, відказує Женя. - Відкриття виставки о сьомій вечора. Прошу без запізнень. Зіновій Гердовнч, чи не могли б ви, як виконавчий директор, посприяти мені в оформленні галереї? Я вельми розраховую на ваш смак.

- З превеликим задоволенням! - радісно усміхається Зіновій Гердович.

 

До вечора помешкання голодранців перетворилося в імпровізовану галерею. На стінах розвішені Євгенові картини, з кількох лежаків спорудили довгий фуршетний стіл, на якому Люсьчиними стараннями рябіли різноманітні закуски.

Біля сьомої години на березі зібрався запрошений Кутею натовп. Голодранці з усього міста товпилися біля імпровізованої галереї. В кулуарах йшли жваві обговорення. Важко сказати наскільки публіку, шо зібралася, цікавили малюнки, проте стіл, безумовно, спокушав усіх.

Кульгаючи, наперед виступив виконавчий директор:

- Панове! Сьогодні ми відкриваємо першу персональну виставку відомого художника Євгена Кир'янова на його Батьківщині. Книга відгуків у кінці столу. Ті, хто не володіє грамотою, свої враження можуть викласти усно. Я запишу їх на папері. Все це згодиться для історії. Прошу прилучитися до мистецтва, панове.

Не довго думаючи, натовп обірванців завалює на територію імпровізованої виставки.

Поступово народ освоївся. Бесіди біля картин, захоплення, роздуми, посмішки, сум, в руках бокали з напоями, все, як має бути на презентаціях, за виключенням одягу гостей, і в цьому вся інтрига.

Женя спостерігає за обличчями людей, що прийшли. Здається, очікуваної розваги не вийшло. Всі захоплені, проте, більше столом. І все ж задоволені, всім весело, в усіх щасливі обличчя. Для них свято склалося. Про Женю забули. Певно, також забули з якої нагоди урочистості.

Десь здалеку лине ледь сумна, однак світла мелодія - то голос Едіт Піаф. Женя покидає гостей. Ніхто не помічає цього. Він іде безлюдним берегом. Морські хвилі змивають його сліди. Наростає звучання мелодії.

Несподівано Женя зривається з місця і біжить берегом, весело футболячи босими ногами морську воду.

Величезна червона куля опускається за горизонт. Дивна космічна музика пливе в повітрі. В кадрі з'являється чудне обличчя з великим пташиним дзьобом. В руках істоти поливалка. Вода з неї ллється на людську голову, шо проросла з землі. Крізь струмені води пробивається сонце, але, здається, це вже світанок, а вода насправді ллється з шланга - двірник поливає асфальт у дворі будинка, де мешкає Женя. Все це відбувається за вікном його кімнати. Ранок. Женя заснув за столом. Певно, він малював усю ніч. На столі малюнок. Знайомий сюжет з людською головою, що проросла з-під землі, той самий, що явився йому, як видіння, як сон у дільниці міліції. Під малюнком надпис: "Визрівання".

 

Гамір. Переповнений приморський бульвар. Лунає музика.

Женя в оточенні вірних друзів продає свої малюнки. Серед них нова робота під назвою "Визрівання". Всім на похмілля. Женя сидить на зеленій траві, повісивши голову. Розсипалось його довге волосся. Поряд коляска, в ній Люська, її руки гладять Женину голову.

 

- Нічого, Жень, нічого...  Все буде добре... Продамо картини... Будуть гроші... І все буде добре... Шиш безнадійно позіхає:

- Хто їх купить? Півдня сидимо. Хоч би хто глянув.

- Потрібно уміти чекати, - філософськи зауважує Зіновій Гердович, - як кажуть, час розкидати каміння і час збирати. До того ж, на кожен товар є свій купець. Шиш не розуміючи дивиться на Зіновія Гердовнча.