Визрівання

-              Навіщо тобі олівець? - запитує лейтенант у затриманого. - Як ви всі зразу любите кляузнічать. Мабуть, коли по пляжу голяка ганяв, про право окружающих на культурний отдих не думав. А тут всі зразу про права згадуєте. Ну, шо тобі тут поганого зробили? Ну?.. Гречко, іди вже!

Гречко, ніби щойно звалився з неба на грішну землю, понуро, не за уставом, іде за кефіром. Лейтенант, про щось задумано дивиться у вікно. Йому все обридло і хочеться у відпустку. За вікном двірничка лається з якимось чоловіком. Вона махає на нього рукою і щось кричить. Чоловік теж щось кричить і махає у відповідь рукою, їх голосів не чути. З радіоприймача в кабінеті лейтенанта тихо ллється мелодія сімдесятих років двадцятого століття "Как прекрасен зтот мир".

Лейтенант дивиться у вікно, слухає мелодію. Затриманий теж про щось задумався. Стара пісня знайома обом. Можливо, змусила щось пригадати з колишнього життя, з юності, а можливо, навіть з дитинства.

-              Хороша пісня... - говорить лейтенант, - стара, а хороша...

-              Справжнє не старіє... - погоджується затриманий.

-              Нашо тобі олівець?

-              Картину хочу намалювати.

-              Ти шо, художник?

-              Так, в деякій мірі, хоча з цим не всі погоджуються.

-              Ботічеллі? - посміхається лейтенант. Мовчки посміхається затриманий   художник.

-              А мене зміг би намалювать? - запитує лейтенант, дивлячись у вікно.

-              Мабуть, зміг би. Вас малювати не складно...

-              Чому?

-              Не знаю...

-              А кого складно?

Художник мовчить.

-              А Гречко складно?

-              Ні.

-              Понятно...

Якийсь час обоє мовчать. Дивляться за вікно. Стихає мелодія. Лейтенант розвертається до столу, дістає папір і олівець. Мовчки простягає художнику. Той мовчки бере. Дивиться на лейтенанта.

-              Намалюй, шо там?... Раз нескладно... Сідай...

Лейтенант пропонує стілець. Художник сідає.

-              Дозволите? - запитує художник, вказуючи на тверду папку, що

лежить на столі лейтенанта.

Лейтенант мовчки киває. Дивиться на художника. Художник на лейтенанта. Починає малювати. Мовчазна сцена. Двоє чоловіків напружено дивляться один на одного. Між ними наче б відбувається

поєдинок поглядів, боротьба почуттів, переконань, моральних та етичних позицій. Художник малює квапливо, енергійно.

Відкриваються двері кабінету, заходить Гречко. В руках у нього три пакети з кефіром. Він зупиняється на порозі, розгублено дивиться на те, що відбувається. Його не помічають. Обоє - художник і начальник настільки захоплені, що не помічають нікого навколо. Та ось художник опускає олівець. Поєдинок закінчений. Від напруження обидва тяжко дихають, ніби щойно змагалися на спринтерській дистанції.

Художник простягує лейтенанту папір. Лейтенант дивиться на портрет. Потім на художника. Обоє все ще тяжко дихають. Лейтенант ставить на стіл стакан. Гречко квапиться до столу, зриває зубами кінчик пакета і наливає кефір в стакан. Лейтенант жадібно випиває кефір, ставить стакан на стіл. Гречко наливає знову. Лейтенант випиває. Все це відбувається мовчки, майже автоматично, здається, ситуація звична для обох. Гречко намагається зазирнути через плече начальника. На малюнку - лейтенант, неймовірно схожий, перед ним на столі миска з пиріжками, в руках пістолет, а за вухом велика польова ромашка. Гречко усміхається, але враз набуває серйозного вигляду. Лейтенант продовжує дивитися на художника.

- Голова болить? - запитує він.

Художник мовчки киває. Лейтенант дістає ще один стакан, ставить на стіл. Потім відчиняє залізний сейф, дістає з нього пляшку горілки і наливає в стакан.

- Давай... - пропонує він художнику.

Художник дивиться на обличчя міліціонера. Здається, за короткий час воно ніби переінакшилось, схудло і вишляхетнилось. Ще мить роздумів і художник випиває горілку.

Гречко приголомшений поведінкою начальника.

Сонячний день. 

Подвір'я міліції. Відчиняються двері дільниці, на порозі з'являється художник, на ньому біла сорочка, на плечах помітні петлиці від погон, сорочка відверто завелика йому у плечах. Поряд з ним товстун-лентенант. Виявляється, він зовсім невеликого зросту. Він потискує художнику руку. Вони прощаються.

Художник іде подвір'ям. Потім зупиняється біля воріт.

- А сорочка? - гукає він.

- Залиш собі! - махає рукою міліціонер.

Вони дивляться один на одного. Ритмічний стукіт, схожий на стукіт серця, долинає десь здалеку.

 Художник залишає двір. Далеко позаду стоїть на порозі самотній

лейтенант.          

Босі ноги в міліцейських брюках ступають берегом моря в такт мелодії. Неголене обличчя художника відкрите назустріч свіжому морському вітру. Безлюдний пляж. Далеко на березі темніють силуети людей. Художник прямує до них. Серед незграбних чоловічих фігур

- інвалідна коляска. В ній Люська - жінка з синяком під оком, з розтріпаним волоссям. Це вона більше за усіх ображала міліціонерів, коли його затримували. Крім неї, ще троє чоловіків. Найстарший з них

- колишній актор з великим носом, глибокими мудрими очима і розкішними густими бровами. Дуже схожий на актора Зіновія Гердта. Здається, це він сам і є. Його навіть звати Зіновій Гердович Бажа-новський. До того він ще й кульгає. Інтелігент з хорошими манерами, яких у нього, "не відняти, як не вичерпати моря", так само, як і його витертого до дір театрального сюртука, навіть коли він напивається до безпам'ятства. Зовсім скоро йому виповниться шістдесят. За останні п'ять років  він зумів пропити все, що залишилось після смерті дружини.  

 Кутю ж, його молодшого колегу, п'ятдесятилітнього бездомного, дружина покинула. Вірніше, викинула, як викидають на смітник речі, що відслужили свій вік, і які вже неможливо полагодити, які лише займають місце.

Шиш - третій з чоловічої компанії, наймолодший, зовні схожий на жіночий велосипед, худий і довгий рудий хлопець, який не пам'ятає своїх батьків, тому що їх у нього ніколи не було. Буває...

 

Всі вони - бездомні, що з різних причин опинилися в одному становищі, їх об'єднала спільна житейська доля. Всі вони - Євгенові друзі. Саме так звати нашого художника. Вони чекали його тут, можливо, всю ніч, певно що всю ніч, і чекали б ще багато днів і ночей, не зважаючи ні на що, Женя для них не просто друг, він - кумир, улюбленець, опора і захист, він утримує їх, продаючи свої картини. Вони беззахисні, але вільні діти природи. Він любить їх. Вони -безмежно його. Суспільство засуджує його. Він же віддає перевагу незалежності. Йому просто подобається бути з ними.

Ще мить  і, здійнявши руки до неба, вітаючи друзів, Женя зривається з місця. Назустріч йому, переганяючи одне одного, біжать щасливі голодранці. Ледь встигаючи за ними, котить інвалідна коляска.

Упираючись руками з останніх сил, Люська крутить колеса з залишками шпиць, але коляска грузне в морському піску. На очах у Люськи сльози. Вона дивиться, задихаючись від радості і безсилля.

Женя підходить до Люськи. її обличчя в сльозах, під оком старий синець, розмазана дешева косметика.

- Менти прокляті... Що вони тобі зробили? - схлипує Люська.

- У тебе туш потекла. А синець зовсім зійшов... - ніжно говорить Женя, опускається на коліна, гладить Люську по щоці, втираючи сльози і розмиту косметику. Люська посміхається і продовжує схлипувати.

- Вчора я бачив славний сюжет. Я намалюю його. Він буде зватись "Визрівання"... Він принесе успіх... Втри сльози, все буде гаразд...

 

  Безлюдний берег.

Женя котить коляску з Люською. За ним біжать Шиш, Кутя, кульгаючи підстрибує Зіновій Гердович. Наростає мелодія, вітер свище у вухах. Намагаючись перекричати і пісню, і вітер, волає Шиш:

- Чуєш, Же, шо вони від тебе хотіли?! Га?! Вони шо, мента з тебе зробить хотіли?! Же! Га?! Що це на тобі штани ментовські?! Га?!

- Га?! - мов луна, кричить у відповідь Женя.

Регоче вся розхристана компанія, що біжить уздовж моря туди, де заходить сонце.