Second hand

     Дзінь... Дзінь... – почулося знизу. Дзвонили у двері. Я відчув, як стиснулось серце. Хто б це міг бути? У двері ще раз подзвонили. Зрештою я вирішив спуститися.
     Проходячи сходами, я знову поглянув на портрет і відчув особливу прихильність в її очах. Можливо, саме тому  здобув спокій і впевнено відчинив двері.
     На порозі стояла листоноша. Це було зрозуміло  з її вигляду. Їх важко не впізнати, листонош, можливо тому їх зразу помічають і так не люблять дворові собаки, очевидно, їх дратує ця огрядна сумка за плечима. Поряд на траві, зіпертий на підніжку, стояв жіночий велосипед.
     Погляд листоноші не виявив і тіні здивування. Вона привіталася до мене так, ніби ми були знайомі багато років і бачились принаймні щодня. Якоїсь миті мені навіть здалося, що обличчя її знайоме мені, правда звідки, я не міг пригадати.
-          Як вам це подобається? – запитала вона і, не дочекавшись відповіді, повідомила: - Вчора  звечора, що телевізор, що радіо в один голос обіцяли дощ. От і вір... – вона підняла голову. Я зробив те саме. Над нами була блакить, жодної хмаринки. Листоноша простягла мені кілька газет. – Скільки живу, такої спеки не пам’ятаю, - відмітила вона, знімаючи з підніжки велосипед, - їхати... – зітхнула вона, озираючись навколо. – Вечоріє... Лишайтесь здорові...
Вона натисла на педалі і її давно не новий жіночий ровер, поскрипуючи покотився стежкою. Ще згодом я вже бачив, як її постать втрачалася в розплавленому повітрі, що переміщувалось над пустерем, мов розтоплений сироп.
   Повертаючись до будинку, я подумав про те, що однією з моїх особливостей - недолік то чи навпаки, - було те, що я більше ніж байдужим залишався до будь-яких друкованих текстів, а надто до газетних. Найбільше, на що я був спроможний, хіба що прочитати заголовки та переглянути фото, що  й намірився зробити цього разу. Сівши в крісло біля каміну, я перегорнув сторінку.
  “Біржева лихоманка вщухає.” “Криза нового парламенту”.  “Нинішній мер Олександр Булат – найреальніший претендент на наступний термін.”  “Ліверпуль” потерпає від  “Манчестера”. “Трійня від штучного запліднення.”  “Глобальне потепління крізь озоновий протяг.”
    Я позіхнув і, взявши наступну газету, здійснив з нею ту ж процедуру. Чергові заголовки не зворушили мене , фото не зацікавили. Я відклав газети. Однак  згодом   відчув легке хвилювання, дискомфорт, чи що... Так буває, коли ти прагнеш щось пригадати, насправді не маючи на увазі нічого конкретного. Я підняв очі на портрет. Її погляд... Спокійний, лагідний... У ньому відчувалося ставлення, і воно стосувалось мене безпосередньо. Я не мав сумнівів - він промовляв до мене. Я знову намагався зосередитись, що саме мав пригадати. І раптом мені на очі знову потрапили газети. Я ще раз перечитав заголовки. Біржева лихоманка...Криза нового парламенту...Нинішній мер Олександр Булат... Олександр Булат... Саме це ім’я... Таке враження, що я вже чув його колись, проте не колись, а щойно. Я залишив газети і піднявся до спальні,  зробивши це блискавично. Опинившись біля віньєтки, я почав перечитувати прізвища випускників 71-го року. Погляд мій зупинився. Молодий чоловік з високим чолом і впевненим поглядом дивився на мене з пожовклого від часу фото.  “Олександр Булат...” – прочитав я. “Бо-о-о-о-м-м-м...” – долинуло  з передньої, змусивши мене здригнутися. Годинник продовжував відлік часу, однак наступних ударів я вже не чув. Їхні фото на віньєтці були поруч. Той самий Булат? І знову я відчув збуджений напружений стан, коли прагнеш щось пригадати, конче, нестримно. Я поглянув на її фото, шукаючи підтримки, бодай натяку. Поступово мої очі опустилися, немов налившись свинцем, і я тепер знову бачив перед собою з тьмяними мідними полисками грамофонну трубу.  Піднявши звукознімач, я  поставив голку на початок платівки. Потім обережно відпустив пружину. Диск зарухався.
 

                                   Гляжу, как безумный, на черную шаль,

                                   И хладную душу терзает печаль.
 
                                   Когда легковерен и молод я был.
                                   Младую гречанку я страстно любил;
 

    Мало б бути... Мало б бути  “любил”... У Пушкіна... Однак саме це слово й було спотворено грамофонною голкою, що знову наштовхнулась на ту ж  перешкоду. Зі слова  випало кілька перших звуків і замість “любил”, грамофонна труба повторювала: убил, убил, убил... Я допоміг голці. Текст продовжився. Я з нетерпінням чекав наступної перешкоди.