Second hand

Вона ніколи не схвалювала моїх захоплень, вона не розуміла моїх нічних прогулянок містом. Що це, як не обмеженість смаку, уяви, не цікавитись неповторним світом чужих стосунків, форм, рухів, погля­дів, настроїв, характерів. Мені завжди було жаль її. Вона засуджу­вала мої візити до магазину. Смішно, вона навіть бачила в цьому якусь небезпеку,  називала це дивним, або поведінкою, що не зовсім відповідає нормі. Яка обмеженість. Слід віддати належне, їй вистачило мудрості залишити мене. Отже, сьогоднішній день... Мої плани на сьогоднішній день... Їх не було... Як добре відчувати себе не заангажованим довкіллям, як гарно мати свободу і вільно підкорятися долі. Я раптом згадав старого лакея. Так-так,  поділяю його думку. Доля - от поводир. Попереду непередбаченність, і я гото­вий до неї. Я враз відчув нагальну потребу... Мені чогось конче  бракувало... Залишивши  кухню, я пройшов кімнатами, знову повернувся назад і зупинився в коридорі. Переді мною на спинці стільця висів ВІН, мій твідовий піджак. Він справді був моїм, і я відчував це кожною ділянкою тіла, кожним клаптиком шкіри. Я одягнув його, ніби занурившись у бажаний  світ, і раптом намацав щось у кишені. Його милі кишені, вони завжди несуть несподіванку, це була в"язка ключів, саме та в"язка, з якою я вперше побачив старого. Як вони потрапили сюди? Я прихопив їх несамохіть? Хтось підклав їх мені? Неважливо, суть в іншому. Вони є, вони у мене, все має продов­житись. Цікаво, як там старий? Невже й досі в кріслі біля її портрету. Вона справді сама досконалість. Я думав про це, сидячи біля вікна електрички, що з кожною миттю зближувала нас. Я їхав крізь осінь, неповторну милу осінь. Я їхав у світ ілюзій, таємниць і пригод.

Замки піддались так легко, ніби вони тільки й чекали, що в них просунуть ключі. Цей старий педант, певно, змащував їх щодня.

У вітальні було багато сонячного світла, особливого, осіннього, білого, мов полотно, в яке хочеться закутатись. Тиша, спокій і непов­торне упокорення навколо. Я зупинився посеред вітальні. Я навіть забув про старого і не звернув уваги, що його не було в кріслі. Мене вразило інше, шар пилу та сріблясте павутиння покривали все навколо. Від каміну тягло холодом. Схоже, ним не користувалися багато



років. Однак це не було так важливо, і мій подив швидко минув, коли я побачив портрет. Він був освітлений сонячними променями, а вона ще більше посміхалась. Вона посміхалась... Я сів у крісло навпроти портрету і більше жодного разу не згадав про старого, як і куди він подівся і чи був він взагалі, це не було важливим. На­решті я відчув себе цілісною особистістю. Було щось головне і біль­шість життєвого дріб'язку я відмітав, як непотріб, я визначився і моя дорога до мети мала бути світлою і просторою, ніщо не заважати­ме мені. Як затишно й комфортно  почуваю себе тут. Я цілком міг би пожити тут якийсь час. Навіщо це мені? Тому що мені добре - хіба це не аргумент?

Незабаром я вже мандрував цим великим будинком,  заходив до незнайомих кімнат, їх двері справді були без замків і я відчував свою особливу причет­ність до всього, що відбулося тут. Я буду знову ночувати в його стінах, я буду ночувати в її кімнаті, я пробуду тут стільки, скільки мені заманеться. Я знайшов місце, яке забезпечить виключну самотність, маю на увазі, що мені не набридатиме оточення людей. Вони справді тяжкі й надокучливі. Вони грубі й неповороткі, як в рухах, так і в мріях. Вони такі важкі й незграбні, тому що матеріальні з переповненими шлунками. Інша справа - мої нові знайомі, вони витончені й прозорі, з ними приємно мати справу. Скільки делікатності й такту. Довершеність теперішнього мого оточення не викликала сумнівів.
     Здається, бiльше нiчого не треба, нiчого … Вiдсутнiсть прагнень – чи то не досягнення? Чи то не сподiвання, що справдилися? Я мав щось дуже подiбне до цього. Я цiлком вiддався тому,що вiдбувалося, не аналiзуючи, не цiкавлячись наслiдками.
      Зупинившись у своiй кiмнатi… Дивно, що  так подумав, адже мав би сказати її кімнаті... Здається, якась безпідставна радість тішила мене. Певно щось подібне відчувають залежні від морфію, коли їм щойно зробили ін’єкцію. Я взяв з трюмо круглу скриньку, обвиту срібними дротиками та інкрустовану темно-фіолетовою  емаллю, і відкрив її. То був якийсь крем чи косметичне масло. Не буду вдаватися до точного визначення, тому що не це зацікавило мене, було дещо інше, що привернуло мою увагу. Саме невеличка заглибина на його поверхні.
Це був відбиток жіночого пальця, не інакше. Витончений і дуже природній, ніби щойно залишений. Невже особливість структури цієї косметичної штуки має здатність зберігати форму протягом років? Адже існують перепади температури, хімічні розпади, що там ще... Зрештою, за десять років він мав би просто засохнути, чи навпаки, розтанути. Я торкнувся мазкої поверхні пальцем. Свіжа волога маса легко змінила форму. Піднісши палець до обличчя, я відчув приємний запах, який чомусь змусив мене поринути у спогади, мені здавалось, що він був знайомий мені. Потім я брав ще якісь речі, крихітну пляшечку з духами, маленьке віяло, гребінець з темного дерева та срібною ручкою, що нагадувала  голову ящірки, кілька брошів, заколки... Потім відкрив шухляду і на підлогу посипались темні бусинки. В глибині шухляди щось лежало, що заважало висунути її повністю. Я просунув руку і намацав пакет. Зробивши кілька зусиль, я все ж витяг його з шухляди. Це був сірий паперовий пакет з грамофонною платівкою. “А.С.Пушкин. “Черная шаль”, - прочитав я. Навіщо платівка, коли нема грамофона? Продовжуючи оглядати її, я поступово відчував якийсь дискомфорт. Так буває, коли за тобою хтось стежить. Я справді відчував на своїй потилиці чийсь погляд.  Повільно оглянувши кімнату, я зупинився на її найвіддаленішому кутку. З його сутінок на мене дивилося щось велике, округле. Я навіть здригнувся від несподіванки. Це була темна, з тьмяними відблисками мідних залисин грамофонна труба. Грамофон стояв на високій дерев’яній підставці, що мала вигляд античної колони. Невже я був таким неуважним, що досі не помітив його? Складалося враження, ніби він з’явився тут лише тепер, або ж я справді таки не звернув на нього уваги, настільки переймаючись іншим. Я знову поглянув на платівку. Потім, взявши її, підійшов до грамофона. Викручена блискуча труба з круглим масивним звукознімачем і гострою залізною голкою, ніби чекали на свою жертву, і в мене не було сумнівів, що я тепер віддам їм її без вагань. Я поставив платівку на диск, опустив на неї звукознімач і він  жадібно впився гострою голкою в її чорну лискучу поверхню. Повагавшись мить, я натис на блокувач, вивільнивши пружину. Диск зарухався. Спочатку з труби почулося шипіння, ніби там , в її глибині, стурбували стару змію, потім полилась тиха мелодія, і згодом почулися перші поетичні рядки:
 

                                           Гляжу,как безумный, на черную шаль,

                                           И хладную душу терзает печаль...
 

   Слухаючи текст, я підняв голову. На стіні висіли маленькі фото в дерев’яних рамках. Тут же була пожовкла шкільна віньєтка з підписом  10-А клас 1971 рік. Я розглядав незнайомі молоді обличчя з підписаними під ними прізвищами. Якоїсь миті погляд мій зупинився. Очі дівчини здались знайомими мені. Її погляд, він був особливим, як і на портреті. Його не можна було пропустити чи не впізнати. Вона дивилась ледь посміхаючись, і від її посмішки мені чомусь стало сумно на душі. Вже тривалий час грамофонна труба повторювала один і той же звук. Голка з’їжджала з пошкодженої доріжки і голос щоразу повторював одне й те ж слово. Я допоміг голці і текст продовжився. Розглядаючи стару віньєтку, я про щось думав, аж доки знову не почув, що голка з’їхала з доріжки і ніяк не могла здолати якоїсь перешкоди. Я натис на блокувач. Диск зупинився.