Second hand

         Тихе, ледь чутне хрускотіння чулося в кімнаті і я ніяк не міг визначити джерела звуку.  Стоячи у сутінках посеред кімнати, я прислухався.  Здавалося,  хрускіт долинав від вікна, і я пішов на нього. Спочатку  нічого не помітив, але коли підняв голову, то у верхньому куті віконної рами побачив величезного павука, що накрив усим тілом не меншу за розміром бабку. Він перебирав лапка­ми, зачіпаючи крильця бабки, від чого й створювався цей тихий хрускіт. Я опустив очі. За вікном була ніч. Легкий нічний вітерець шелестів листям. Піді мною пролягла стежка, якою  прийшов сюди. Вона світи­лась під місячним світлом. Я чомусь уявив, як нею іде сама хазяйка будинку. Вона була в білій вишуканій сукні, що носили знатні жінки минулого і, коли  йшла стежкою, безліч ме­режива, що гаптувало поділ сукні, хилило траву. Хазяйка пройшла до головного входу і раптом перед самим будинком підняла голову і по­дивилась на моє вікно. Я побачив її обличчя і зразу ж, впізнавши його, чомусь відсахнувся від вікна.  Відчув, як тіло моє пронизав крижаний холод. На мить мені здалося, що все це було не витвором мо­єї уяви, а  справжня,  реально існуюча дійсність. Мені навіть здалося,  як відчинилися і зачинилися вхідні двері. Перемагаючи себе, я знову наблизився до вікна. Як і раніше легкий нічний вітерець шелестів листям, місяць освічував стежку, навколо було безлюдно і жодних ознак будь-якої присутності.

Не скажу, що я з боягузливих, просто,  не звик спати з не за­чиненими дверима, тим більше у чужому домі, знову ж таки, не тому що  когось боюся, ні, швидше від незручності, все ж сон - це певний інтим і не хотілося б, щоб хтось порушував його. Озирнувшись навколо, я взяв стілець і просунув його ніжку в ручку дверей.

Гадаю, минула година, а можливо й більше, я совався в ліжку, пе­ревертався з боку на бік, але заснути не вдавалося. Ще згодом я піднявся і, підійшовши до дверей, прислухався, здавалося, хтось тихо розмовляв там, внизу. Мене розпирала цікавість. Я звіль­нив двері від стільця і обережно відчинив їх.

Внизу тьмяно мерехтіло світло, "Теж не спиться", - подумалось  мені. Було тихо, жодного звуку не долинало з вітальні. Оче­видно, все здалося, чи я знову собі надумав, хіба не надумаєш в такому домі такою ніччю. Мені все більше хотілося зазирнути і хоч одним оком побачити старого. Тихо, навшпиньки підкравшись до перил, я обережно схилився над ними. Старий сидів у своєму кріслі навпроти портрету. Він знаходився до мене спиною і я бачив лише його потилицю.

"Заснув...  А не поподорожувати б мені тим часом будинком?  Чи зручно? Принаймні  не виховано, сказав би він. Треба пересвідчитись, чи він справді спить".

Я вже йшов сходами, все ближче й ближче наближаючись до старого. В якусь мить мені здалося, що його потилиця, ніби заклякла, та й сам він не справляв враження людини що спить, швидше... Я намагався віді­гнати несподівані думки, однак щось продовжувало і змушувало думати саме так і мені все більше й більше кортіло пересвідчитись в цьому. Я підійшов зовсім близько і зазирнув з боку. Очі старого були від­криті і дивились на портрет, проте погляд його був схололий, нерухо­мий і ніби осклілий. Я стояв перед ним вже не криючись і сам  ніби осклів і не міг рухатись, тіло моє скувало і працював лише мозок. Я усвідомив, що залишився на самоті з будинком і його, тепер уже мертвим, останнім мешканцем.

 Ще довго, стоячи на місці, я не міг відірвати ніг від підлоги.

Потім щось відволікло мене, я побачив , як неподалік столу, за яким ми сиділи, вибігло мишеня. Піднявшись на задніх лапках, воно обнюхало навколишнє повітря, потім, поглянувши на мене, квапли­во забігло за шафу. Я знову дивився на мертвого. Вираз його облич­чя був спокійний, урівноважений, як і його колишній характер.

Однак, що мені тепер робити? Поставало питання, чи в моїх ін­тересах моя присутність тут. Мене цілком могли б запідозрити. Як би я пояснив його смерть, коли б мене про це запитали? Переконли­вої відповіді у мене не було. Якоїсь миті я навіть почав аналізу­вати, пригадувати, чи справді нічого такого не зробив, щоб могло призвести, чи, принаймні, якимось чином сприяти його смерті. Яка була ціль мого приходу сюди з самого початку?  Я прийшов сюди без цілі? Не вірю в це. Вона, очевидно, була. Чому я не можу сконцентрувати думку? В голові бог зна що. Хіба й досі це вино? Здається за вікном починало сіріти. Я вийшов з бу­динку. Надворі було прохолодно, я відчув це і побачив, що забув свій піджак. Повернувшись   в будинок, я  піднявся на другий поверх. Коли  зайшов до кімнати, то знову здригнувся, побачивши себе в дзеркалі. Але тепер дещо з іншої причини. Переді мною було давно не голене обличчя і це обличчя було моїм. Щось змусило мене погля­нути на свій годинник. На циферблаті  у маленькому віконці, де змінювались числа місяця, стояла цифра двадцять девять, двадцять девяте жовтня, виходило так, що я пробув у будинку майже чотири дні. Однак, я чітко пам"ятаю всі події, цієї ночі. В якому стані я перебуваю? Я поглянув на вікно. У верхньому куті віконної рами поблискувало павутиння, її торкнувся світанок, павука не було, лишалась одна висохла знекров­лена бабка. Я вдягнув піджак.

У передпокої  ще раз поглянув на старого. Він, як і раніше, неприродньо дивився на портрет. Здавалось, ледь помітна посмішка була тепер на обличчі господарки будинка, чи, мож­ливо, я просто не помітив її раніше. Ще якийсь час я залишався в невизначеності і все ж згодом прийняв рішення залишити все, як є.

Лише надвечір  зайшов до своєї квартири. Певно, це була перша ніч за останній час, коли  я спав, мов у дитинстві.  Навіть ду­маю, що вона була не одна, ця ніч, тобто не одна доба - власне, це неважливо... Я не пішов на роботу. По суті, я не був там уже місяць, можливо й більше, дивлячись скільки днів  проспав, проте це мало мене турбувало, а ще вірніше, не турбувало зовсім, щось значно істотніше з'явилося в моєму житті і, коли  так думав, мені уявлявся будинок з плющем, портрет, все, що було пов"язане з цим.

        Я піднявся з ліжка. Здається, щось змінилося в квартирі, чи то лише враження. Я зайшов до кухні. На столі лежав якийсь папі­рець.

 

 

 

"Навіть моє терпіння має межі.  Звільняю тебе від себе. Тепер ти зможеш робити це без обмежень. Тобі ніхто не потрі­бен. Так само і я. Прощай."

Це був почерк моєї дружини. Ми прожили з нею майже три роки.