Second hand

Не знаю, скільки  простояв на містку. Проте, коли  піднявся на перон і зайшов до цегляного будиночка з вивіскою “Полустанок Острівний”, лише біля білетної каси  отямився, що майже весь шлях думав про що завгодно, тільки не про електричку, яка мала везти мене додо­му. Касирша безпорадно розвела руками. Наступний рейс був лише на­ступного дня. На моє запитання про готель, обличчя жінки видовжилось у здивовану гримасу.
Я був у повній розгубленості. Що було робити? Де ночувати? Не повертатися ж мені в будинок з плющем та проситися на нічліг до мого нового знайо­мого. Це був би номер...
Вийшовши на перон, я дістав цигарки. Сонце сідало за ліс.
До мене підійшов брудний змокрілий пес і  довго мовчки дивився на мене.
“ А, зрештою, чому б ні?- подумав я, підпалюючи цигарку, -раз захотілося гострих вражень, чому б не продовжити.  Узявся за гуж, не кажи, що не дуж... чи як там ще? Цікаво, на що я, власне, спроможний? Та й невже потрібна особлива відвага, щоб переночувати в будинку покійниці, що вже як десять років,  гниє в землі? Все ж трохи дивно, як сталося, що я прийшов до її могили. Звідкіля взявся цей похорон? Адже намірів відвідувати кладовище у мене не було. Та й звідки я міг знати, де її могила. Виходило так, ніби хтось зробив це за мене”.  Я думав про це ідучи, аж доки не зупинився.  Знову просунув руку до кишені, щоб дістати ци­гарки і раптом замість цигарок витяг картку, ту саму картку - запро­шення на погребіння. Я чомусь думав, що викинув її на цвинтарі. Можливо, я лише хотів це зробити? Стомився я сьогодні... Цигарки бу­ли в іншій кишені.   Запаливши, я  підняв голову. Переді мною був будинок з плющем. Я зовсім не помітив, що пройшов кілька кілометрів. Виявляється,  поки я думав про це, а вже йшов сюди, ніби рішення було прийняте мною, чи, може, за мене... Втім, як би там не було, робити нічого, я тут, і тут дах над головою, а крім цього старого, знайомих мені в цих місцях  всеодно не знайти...
Я подзвонив у двері. Згодом в них відчинилося віконце і я побачив знайому сиву бороду. Якийсь час ми лише дивилися один на одно­го. Потім я намірився говорити, але несподівано почув його скрипу­чий голос.
-                       Я знав, що ви повернетесь, - старий захитав головою, ніби хотів сказати, що все розуміє. Двері переді мною відчинилися. -Що ж, проходьте, Господь свідок, я цього не хотів...
Я переступив поріг.
Старий поступився мені дорогою, а сам заходився зачиняти двері. На них було так багато замків, що я мимоволі запитав:
-. У ваших місцях так небезпечно жити?
- Жити взагалі небезпечно.
- Чому так?
- Тому що завжди можна померти.
- Цілком логічна думка, - посміхнувся я.
- Головне те, що вона завжди актуальна. Сідайте поки що, я при­готую вечерю.
- Ви навіть не запитали, чому я повернувся.
- Навіщо зайві запитання? Ми обоє про все знаємо.
- Про що саме, вибачте? Я просто запізнився на електричку. Я вже повертався до міста...
Старий поглянув на мене і лише лукаво посміхнувся. Він вийшов з кімнати, залишивши мене на самоті.
"Що він там собі надумав? Ці його усмішки..." Я підняв очі. Портрет висів на стіні проти мене. "Невже це і є справжня причи­на, що змусила мене повернутися? Але ж я збирався додому і лише електричка..."
Якісь звуки за спиною змусили мене обернутися.
Старий повертався з тацею, на якій я побачив пляшку червоно­го вина,   столові набори, а ще керамічні горщечки і срібні вазочки, накриті кришечками.
- Ви голодний? - запитав він.
- Я?
- Ви так запитуєте, ніби крім вас я можу звертатися ще до ко­гось, - перебив мене старий, - в домі з деякого часу я живу один. Тепер нас стало двоє...
Я підняв очі.
- Ви тільки-но так сказали, ніби... Вірніше, ваша фраза прозвучала так, як би я... Я не збираюся тут жити, я тут тимчасово, за не­обхідністю, мені потрібна лише одна ніч, з вашого дозволу.
Старий знову поглянув на мене і так само лукаво посміхнувся.
- Чому ви так посміхаєтесь? Ви так посміхаєтесь, ніби я кажу неправду, а ви мені не вірите.
Старий не переставав посміхатися, а потім змінив напрям розмови.
- Не хвилюйтесь ви так. Власне, нічого страшного не сталося. Ви п"єте вино?
- Я? Вибачте... Я п"ю...
Старий наповнив келихи.
Ми випили і я відчув приємний терпкий смак.
      - Ніхто не скаже з упевненістю, що йому потрібно на цьому світі. Не намагайтесь розібратись, моя вам порада.

- Що ви маєте на увазі?

- Електричка, кажете... - знову посміхнувся він, - давайте краще вип"ємо. Я приготував сьогодні салат з грибів і твердого сиру. Не впевнений, чи справді це вишукано, однак, думаю, це смачно, а головне - доречно до червоного вина.

Він говорив, підсипаючи собі салату. Чесно кажучи, старий починав справляти на мене враження і воно зовсім було не схоже на попе­реднє. Він ніби помолодшав, пив вино, досить активно закушував і був жвавий не за віком. Я теж випив і тілу моєму стало тепло й вільно. Я перестав запитувати себе, чому я тут, навіщо, мені ста­ло затишно в цьому домі. Старий сидів проти мене, а за його спиною висів портрет, з якого на мене дивилася та сама молода жінка, яку я тепер мав можливість бачити.

- Так от, - продовжив старий, -   розумію, що ви тут не для того, щоб я частував вас сиром з грибами та пустими розмовами. Вона подобається вам?

Я продовжував дивитися на портрет.

- Більше того,  я навіть жалкую, що народився так пізно...