Second hand

Того дня був туманний осінній ранок. В повітрі стояв густий дощовий пил, що осідав на обличчя перехожих, на їх одяг, на все навко­ло. Я прийшов ще до відкриття крамниці і зовсім змок, доки дочекав­ся, коли відчинять двері; я про щось думав увесь ранок і тепер, коли заходив до магазину. Цікава особистість не стане носити абищо,  переконаний в цьому. Людина повинна жити в гармонії зі своїм одягом, чи, принаймні, прагнути цього, адже це частина його образу, особистості, індивідуальності.
Саме так продовжував думати я, проходячи повз ряди, де висів різноманітний одяг. І раптом побачив його. Це був новенький твідовий піджак. Зовсім новий. Я подумав, що, очевидно, його ніхто не вдягав, таке викликав він враження. Коли я одягнув його, то відчув дивний стан. Мені стало настільки тепло і затишно, ніби призначен­ням його було належати саме мені і шився він виключно для мене. Можливо причиною було те, що я змок і відчував себе трохи не комфортно, однак, все це не стільки важливо, так чи інакше, я вже знав, що куплю його неодмінно. Я засунув руки до кишень і раптом    намацав в одній з них якогось папірця. Це була картка з крейдяного паперу, вгорішньому  кутку якої, чорнів невеликий хрестик. Я почав читати.
ВИ ЗАПРОШУЄТЕСЬ ДО СКОРБОТНОГО ДНЯ 3 ПРИВОДУ ПЕРЕДЧАСНОЇ
СМЕРТІ   НАТАЛІ ДЕЙ.
ПОХОВАННЯ ВІДБУДЕТЬСЯ 25 ЖОВТНЯ 0 12 ГОДИНІ
Далі йшла адреса.
Я поглянув на годинник. Сьогодні було саме двадцять пяте і в моєму розпорядженні залишалось ще досить часу. Якийсь несподівано дивний стан відчув я в усьому тілі. А що, коли відгукнутися на це запрошен­ня? Адже господар піджака тепер я, а оскільки запрошення в кишені мого піджака, то кому, як не мені воно адресоване? Я навіть посміх­нувся від збудження, яке раптом захопило мене.  Не став більш нічого міряти, а, розрахувавшись за піджак, вже не знімаючи його з себе, я пішов з магазину.
До дванадцятої я розшукав потрібну адресу. Довелося їхати за  місто електричкою, а потім ще йти  кілька кілометрів досі невідомим мені пустищем.
Будинок новоприставленої виявився великим двоповерховим маєтком, побудованим в готичному стилі. Однак, досить занедбаний. Чесно кажучи, саме це й імпонувало мені неабияк. Щось таємниче й загадкове було в ньому. Він стояв одинаком і навколо на кілька кілометрів не було жодного помешкання. Стара потемніла черепиця була сповита розкішним велетенським плющем і заплямована острівцями зеленого моху. Ґанок виростав із землі хитросплетінням мережива кованого заліза і дикого винограду. Такі ж ковані грати захищали  високі вузькі вікна.
Я поглянув на годинник. Стрілки показували рівно дванадцяту. На подвір"ї чомусь нікого не було. Як здалося мені, особлива тиша сто­яла навколо. За чверть по дванадцятій я вирішив подзвонити у двері.
Мені довго не відчиняли, я навіть подумав щось непевне, я рап­том уявив, що саме тепер там, у домі, у повній самоті, на високому помості стоїть вишукана домовина з дорогого дерева, а в ній лежить небіжчиця, вкрита мережаним запиналом і чекає на господаря твідового піджака. Вже згодом я цілком вірив у те, що коли відчиню двері, то побачу саме таку картину. Я вже хотів узятися за ручку дверей, як десь у глибині будинку почулися кроки.
           Ще згодом двері відчини­лися.
На порозі стояв старий у лівреї, схожий на лакея, і складалося  враження, ніби я перенісся щонайменше в минуле. В його си­вій бороді, здавалось, поснували гнізда павуки , а трухлява ліврея, якби до неї доторкнутися, розсипалася б на порох. Він мовчки ди­вився на мене і очі його не виражали ні стурбування, ні цікавості, ні жодного запитання. Я привітався. Можливо, він кивнув, а може, ме­ні лише здалося: він, як і раніше, мовчав і незворушно дивився на ме­не. Я вирішив показати запрошення і посунув руку до кишені, неспо­дівано двері зачинилися перед самим моїм носом. Якусь мить я намагався щось зрозуміти, однак потім обурено натис кнопку дзвінка - і не почув жодної реакції на нього. Я натис ще раз і постукав кулаком у двері. Раптом у дверях, на рівні мого зросту утворилося віконце,  відчинилися маленькі дверцята і в них зявилася вже знайома мені сива борода. Я підняв картку і підніс до віконця.
Старий довго розглядав її, схоже починаючи щось розуміти, в очах його з"явились ознаки життя, здається він щось  пригаду­вав. Поступово очі його набували виразу присутності на цьому світі. Він ще раз оглянув мене і двері переді мною відчинилися.
- Ви хто? - почувся раптом слабкий скрежіт якогось іржавого ме­ханізму, що линув чи то з погріба, чи то з якогось підвального при­міщення. Я навіть відразу не втяв, що це говорить старий.
- Я запрошенений... – все, на що я спромігся тоді.
Старий дивився на мене, ніби я щойно звалився з неба чи виріс з-під землі. До мене простяглася його кістлява рука. Я тицьнув у неї картку і швидко забрав руку, відчуваючи бридливість.
Старий розглядав картку, а я його зморщене обличчя. І раптом мені здалося.., очі його зволожились і з-під запаленого віка з"явилася ледь помітна крапелька. Щоки його наскільки запали, а вилична кістка видалась вперед, що сльоза не скотилась обличчям, а відірвавшись від неї, упала під ноги. Старий поглянув на мене і я знову почув скрежіт іржавого механізму:
- Звідки у вас це?
Я не знав, як бути. Чи слід було розкривати себе? Мені чомусь не хотілося цього і я мовчав, незручно було дивитися старому в очі, я перевів погляд і раптом побачив у глибині будинку жіночий портрет.
- З того дня минуло десять років, - промовив він, потім протяг мені картку, - такими речами не жартують, молодий чоловіче.
Я стояв і не знав, як бути, мені чомусь стало шкода цього старо­го. Здавалося, очі його ще більш зволожилися, а підборіддя тремтіло. Він відпустив картку і вона упала мені до ніг. Коли я підняв її і підвівся, старий вже заходив у будинок. Мені захотілося ще раз побачити портрет, однак двері переді мною замкнулися. Я поглянув на картку, на дату, і раптом помітив рік. Справді, я не звер­нув уваги на рік, запрошенню сьогодні  виповнювалось рівно десять років. Виходить, все це вже відбулося колись і цілком можливо, що десять років тому піджак, що був тепер на мені, все ж був свідком похорону господарки будинку. Ще якусь мить постоявши на ґанку, я, розчарований і непев­ний, вклавши картку до кишені, пішов геть.
Ідучи пустирем, я ловив себе на думці, що не перестаю думати про неї, про хазяйку будинка, я також згадував жіночий портрет, поступово  поновлюючи в пам"яті зображене обличчя і чомусь відчував у грудях дивний трепет. Раптом десь іздалеку до мене долинули слабкі звуки траурної мелодії. "У мене починаються звукові галюцинації",-подумав я. Однак мелодія ставала все чіткішою і згодом я й справді побачив похоронну процесію, це була невелика  купка людей, чоловік сім - вісім, не рахуючи музикантів.
Через якийсь час, озирнувшись навколо, я зрозумів, що приєднався до процесії. Щойно я ні про що не думав і ніби не мав намірів при­єднуватись, однак це сталося, і я справді йшов за домовиною. Процесія  рухалась повільно, час від часу змінюючи напрямок, небо затяглося і невдовзі упали перші краплі. Дощ був кволий і нерішучий, проте йому вдалося посилити меланхолію і смуток, що зненацька навалилися на мене. Я підняв комір на своєму твідовому піджаці і продовжував іти. Землю розвезло і черевики мої сковзалися. Ще через якийсь час я побачив кладовище. Власне, перше, що кинулось в очі, була невелика каплиця, а вже потім стало видно хрести.