Стрекоза

Нові знайомства і незнайома країна не залишили часу для суму, те, що сталося перед від'їздом, знову здавалося лише сном.

Півроку були досить насиченими і пролетіли дуже скоро. У Болгарії було вже справжнє літо, і Білаш встиг трохи засмагнути на обличчі, коли прийшов час повернення. Вже у вагоні він відчув, як у грудях наростає якась надзвичайна підсвідома радість.

Коли Білаш зійшов на перон знайомого вокзалу, серце защеміло. Все здавалося оновленим, свіжим, просто незвичайно пахло весною.

Вдома Білаш цілував дружину, і у нього не було сумніву щодо щирості своїх почуттів. Тривала розлука взяла своє, і він по-справжньому засумував за домашнім затишком. Майже два дні Білаші нікуди не виходили із квартири. Сиділи біля телевізора, розмовляли, як не розмовляли вже дуже давно, навіть пригадали свої перші зустрічі, і все, здавалося, стало на свої місця.

У понеділок, який виявився зовсім не важким, Білаш з'явився у відділ, і, щоб не випробовувати терпіння колег, роздав сувеніри. Задонський визначив Білашеву поїздку, як початок справжньої кар'єри, і всі, як один, підтримали свого керівника.

Коли Білаш ішов до стоянки, то чогось чекав. Ще здаля він придивлявся до свого автомобіля, напружуючи зір. Потів поглянув туди, де стояв кіоск, потім постояв біля машини, потім повільно відкинув дах і продовжував стояти.

Певно, минуло досить часу, тому що на стоянці ставало все менше автомобілів, і скоро червоний «Аустін» залишився зовсім самотній на весняному асфальті.

Точнісінько такий же день повторився назавтра і післязавтра.

До пізнього вечора просиджував Білаш у дворі, грав у доміно з пенсіонерами і час від часу поглядав на під'їзд зеленого будинку.                                   

Можливо, це було дивно і несподівано, але з перших днів після повернення він раптом став поступово втрачати спокій, що здобув під час відрядження. Дома, на роботі, його займало одне й те ж невгамовне бажання. Він хотів бачите її і нічого, крім цього, його не хвилювало. Коли він пригадував ті два дні, проїжджаючи давно знайомими місцями, але які з недавнього часу поєдналися з нею: двір, вулиці, зупинка автобуса, ним володіло незвичайне хвилювання, а місця ті здавалися такими близькими і рідними, що хотілося обіймати і гладити їх, як щось живе.

Одного разу ввечері дружина, як звичайно, сиділа біля телевізора, їла яблуко і час від часу коментувала події ні екрані:

— Чуєш, знову говорять, що в мирних цілях. Брешуть. Як це можна, бомба — і в мирних цілях?

Білаш сидів біля столу на кухні і щось креслив у зошиті. У телевізорі гримнув марш Мендельсона, який Білаш чомусь так не терпів і роздратовувався. Диктор заговорив про щасливий день, дорогу в нове життя, і в цей час дружинам раптом сказала:                                    

— Ти знаєш, я зовсім забула тобі сказати... Пам'ятаєш ту дівчинку, Стрекозу, про яку ти фантазував? Вона вийшла заміж.

Білаш опустив олівець і підняв голову.

— Хто заміж?

Дружина вкусила яблуко.

— Ну, пам'ятаєш, Стрекоза. Ти її так звав. Ми її ще в автобусі зустрічали. А ти потім про неї жартував. У сусідньому будинку жила. З очима такими, пам'ятаєш?

Білаш мовчав, не знаючи, як бути. Потім піднявся з-за столу і увійшов до кімнати.

— Ти сама бачила?

— Ну да. А що ти так? — здивувалася дружина.

— Що, що я так?

— Нічого. Забідкався?

— Я? Ні. З чого ти взяла?

— Вийшла. Весілля було. Сама бачила, як вони з сусіднього будинку виходили. Хлопчик хороший, висо­кий, тільки в окулярах.

Білаш стояв, опустивши руки.

— Я... — пробурмотів він, — піду винесу сміття.

— Я ж тільки-но виносила, — знову здивувалася дружина.

— Так-так... — заговорив Білаш начеб спросоння, — ну, тоді, — продовжував він, — тоді я піду... Піду прийму душ.

Вода обливала обличчя, а на душі у Білаша осіло щось тяжке. Очевидно, сталася звичайна річ. Те, що й повинно було статися, і він тут був зовсім ні при чому, але в той же час, щоб це сприйняти, як слід, і змиритися, він чомусь намагався довести собі все те, втішаючи себе різними доводами.

На другий день Білаш проспав на роботу. Дружини не було. Білаш, не снідавши, вибіг на вулицю.

Увесь день у нього був кепський настрій. Робота не клеїлась, і він до вечора просидів, займаючись тим, що дивився у вікно, за яким гомоніла весна, несучи з собою ту незвичайну силу, яка так легко і нестримно схиляє людину до лінощів. І хоча Білаш не був зайнятий ніякою справою, вийшло так, що він не помітив, як годинник відбив шосту годину, і Білаш залишився зовсім один.

До стоянки він брів з похмурим настроєм і був дуже схожий на людину, котра загубила річ, яку дуже цінувала.

Небо затяглося. Подув вітер з дрібним дощовим пилом. Білаш підняв комір. Коли він вже намірився сісти до автомобіля, в останню мить відчув чийсь погляд. Білаш майже ніяк не зреагував, тому що не зразу розібрав, видіння то, що виникло в його стомленій уяві, чи справді реальність. По той бік вулиці, на тому ж місці біля кіоску стояла Стрекоза. На ній було те ж саме блакитне плаття із ситцю, і Білаш навіть зовсім не помітив, що носити короткий рукав час ще не зовсім настав, і що у повітрі було ще досить прохолодно, особливо сьогодні. Втім, правду кажучи, він не уявляв її одягнену в щось інше. Стрекоза перейшла вулицю і скоро була поруч з Білашем. Вони мовчали, дивлячись одне одному в очі, в яких були радість і сум.

— Я бачила тебе кілька разів.

Білаш мовчав. Перед ним була Стрекоза. Та сама, яка зовсім не змінилася і була ще більш принадною. Хіба що тепер вона була досить серйознішою.

— Завтра я від'їжджаю. Ми від'їжджаємо. Дуже далеко. Ми будемо там жити. Завтра о десятій вечора із залізничного. Нас проводжатиме мама. От і все.

Можливо, то була посмішка. У Стрекози ледь здригнулися губи і стислися. Вона подала Білашеві руку.

— Я підвезу тебе?

— Що ти? Я не можу.

Стрекоза повернулася і швидко пішла геть.

Увечері наступного дня Білаш стояв на міському залізничному вокзалі, уткнувшись обличчям у темне вікно, що виходило на перон, і стежив у його відображенні, як чорному дзеркалі, за всім, що відбувалося у залі, за його спиною. Людей було небагато. І ось Білаш побачив, як у дверях з'явилася жінка, а за нею увійшла Стрекоза. Позаду йшов високий молодий чоловік в окулярах, згинаючись під двома чемоданами. Стрекоза пробігла очима по залу й зупинилася на його вікні. Білаш бачив, як жінка щось говорила їй, але було видно, що Стрекоза не чує її. Вона дивилася у вікно, в якому відбивалося його обличчя. Вони бачили одне одного. Жінка торкнулася її руки, і вони пішли далі. Швидше всього, Стрекоза сама вибрала місце у залі, де вони зупинилися. Молодий чоловік поставив чемодан. Жінка продовжувала щось говорити. Потім молодий чоловік, певно, про щось жартував, тому що посміхався і час від часу зазирав Стрекозі в очі, наближаючи до її обличчя свої великі окуляри. Стрекоза посміхалася, але знову повертала очі до вікна. Якоїсь миті жінка, здалося, щось запідозрила, насто­рожено огледілась, але, нічого не помітивши, знову говори­ла, говорила. Стрекоза тепер майже невідривне дивилася на темне вікно.

Ніхто не помітив, як у залі раптом здригнулися двоє, коли жіночий голос із гучномовців оголосив прихід поїзда.

Вони проходили зовсім близько, майже поруч з Білашем. На мить Стрекоза зупинилася, але тут же рушила. Білаш не повернувся.

Коли Стрекоза вже сиділа за вікном свого купе, Білаш вийшов на перон і стояв біля сірої стіни. Поїзд рушив. Стрекоза прощалася з жінкою, але Білаш бачив, що очі її дивляться на нього і йому здавалося, що тепер в них світилося те далеке сизо-голубе світло, нічна ріка і двоє у день створення світу. Щось покидало тепер Білаша разом з цією дівчиною, щось дороге, близьке. Йому здавалося, що разом з тим вагоном від'їжджала його молодість, від'їжджала назавжди, залишаючи самотність і тугу.

Білаш ще довго стояв на порожньому пероні. Потім, мов п'яний, пішов до свого «Аустіна». Він сів за кермо і став дивитися на привокзальний ліхтар, під яким снувала ко­машня. Довго дивився Білаш на їх безглузду метушню. Потім завів двигун. Потім знову заглушив і продовжував дивитися на ліхтар, який чомусь став розпливатися колами, виблискувати безліччю сполохів.

«Куди тепер? Що далі?» — подумав Білаш і не знав, що собі відповісти.