Стрекоза

— Як чудово! — скрикнула Стрекоза і вткнулася в лобове скло. Коли «Аустін» під'їздив до місця, Стрекоза повідомила, що машину можна поставити біля самого берега у вербах.

— Ти так досконало орієнтуєшся тут.

— Ми приїздили сюди. Тільки з дівчатами. Це жіночий пляж. Мужчинам сюди вхід суворо заборонений. Це виня­ток, який я роблю тільки для тебе. Ти перший з чоловіків, нога якого ступає на цей берег.

— Я постараюсь виправдати твоє високе довір'я.

— Купатися будемо, як стемніє. До речі, хоч в купальни­ках, хоч без них, все одно нічого не видно. Так що відкинь усякі вагання.

— 3 чого ти взяла, що я вагаюсь? Ми можемо не чекати темноти, тут все одно безлюдно, — похвастав Білаш.

— Ні-ні. Що ти? Я не зможу. І потім, вночі буде найцікавіше.

Вони під'їхали до самої річки і зупинилися між вербових заростей, що тяглися вздовж берега. Тут і справді було зручне місце для автомобіля.

— Іди за мною, — сказала Стрекоза, тягнучи Білаша через прохід у верболозі.

— А як твої батьки? Що скажеш їм?

— Я? Буває, кажу, що була у подруги. Сьогодні скажу, що у Вадима.

Вони вибралися з верболозу й опинилися біля самої води.

— Хто такий Вадим?

— Вадим? Він вчиться в інституті, вже закінчує, буде великим ученим.

— Звідки тобі відомо, що він стане вченим та ще й великим?

— Відомо. Стане. Він уже тепер окуляри носить.

Білаш розсміявся.

— Правда-правда, він допомагає мені в навчанні, підтягує, тому що закоханий у мене. Батьки вважають його позитив­ним і серйозним хлопцем. Радять у чоловіки,

— Он як?

— Ага. Ще трохи і почне темніти. Ти купався коли-небудь вночі?

— Так, здається, колись було.

— Скажи, це чудово? Але так, як тут, не буває ніде. Тут фантастика! Чудо! Побачиш!                       

Стрекоза стрекотіла, задихаючись від захвату, про те, як вони з дівчатами вперше відчули смак нічних купань. У природі було тихо. Вечір видався теплий, навіть трохи душний, і зовсім не вірилося, що вже перший місяць осені. Захід сонця клався ніжною аквареллю з величезною червоною плямою в середині. Знову настав той час доби, коли Стрекоза перетворювалась у справжню фею з віями, що зметнулись до неба, і пролитою з очей небувалою синню. Тоді від її обличчя не хотілося відривати очей. Стрекоза багато говорила, а Білаш дивився на неї, неначе боявся, що не вистачить часу. Жовто-червона фарба на обрії поступово заливалася темною, і скоро на землю зійшла ніч.

— Чому ти й досі не поцікавишся, як мене звати? — запитав Білаш.

Стрекоза вдивлялася в темноту річки.

— Пора, — сказала вона трохи згодом, — познайомимося, ще буде час. Скоро почнеться. Тепер уже біля десяти. Не дивись, я буду роздягатися.

Білаш чув, як шурхотіло її плаття, потім ще мить якихось таємних звуків, і от вже зовсім поруч почувся сплеск води. На темному фоні ночі віддалялася від нього витончена жіноча фігура. Стрекоза увійшла у воду по груди і, повер­нувшись до берега, покликала:

— Ну, що ж ти?

Минуло зовсім мало часу, і Білаш був поряд з нею.

— Пливемо на середину, там мілина по шию, можна стояти, — чомусь пошепки мовила Стрекоза і, вимахуючи руками мов справжня плавчиха, попливла на середину річки.

Скоро ноги обох торкнулися твердого піщаного дна. Тут справді було мілко. Не встигши віддихатись, Стрекоза знову заговорила:

— Тут коса. Тепер приготуйся. Слідкуй.

Білаш огледівся, але нічого особливого не помітив. Була невелика течія, мерехтіла темна гладінь, над водою пливли рідкі розірвані купи сивого туману, ледь відсвічуючи голубим. Збоку миготіла стежка місячного світла. В повітрі було прохолодніше, ніж у воді, і з води не хотілося висовуватись.

— Вже зовсім скоро. Ще трішечки. Трішечки-трішечки.

— Та що там?

— Це сюрприз. Чекай.

І раптом Білаш відчув і побачив, як вода навколо нього почала помалу осідати. Вона спадала на очах, сантиметр за сантиметром, оголюючи їхні тіла.

— Ось... — прошепотіла Стрекоза.

Згодом річка настільки обміліла в тому місці, де вони стояли, що тепер на її середині, ледь відсвічуючись під місячним сяйвом, виросли дві фігури, з яких ніби хтось всесильний несподівано скинув одяг. Стрекоза підійшла зовсім близько, і холод пробіг по обох тілах. Ніч оберігала їх таємницю і все навколо. Те, що відбувалося, й справді було схоже на створення світу, а ці двоє —на його перших людей. Неземне сизо-голубе світло ледь-ледь виділяло їх серед ночі. Клуби туману лащилися об їх ноги, і був то зовсім інший час, інший вік. Нічого, крім цієї ріки і цієї природи, не було тепер на світі, і лише десь далеко-далеко, може, в небесах, ледь чутно лилася чи то музика, чи то звуки пропливаючих хмарин.

— Ти любиш мене? — почув Білаш тихий голос Стрекози.

Він дивився у великі її очі, і губи його ледь ворухнулися, ніби він спав і бачив уві сні щось добре й хороше.

— Поцілуй мене. Я не хочу сьогодні додому, — знову почувся її голос, і Білаш раптом зрозумів, що то не сон. Слова прозвучали так реально і несподівано, що налякали його.

— Що ти? — пробурмотів він. — Ти ще... Тебе будуть відшукувати... і я, знаєш сама, я не вільний, у мене... — Білаш вибурмотів ще кілька слів і здивувався власному голосу, наче б не він, а хтось інший говорив за нього. І зразу ж все навколо змінилося. Кудись зникло. Стрекоза звільнилася від його обіймів і якось здивовано поглянула в Білашеві очі. Потім вона також несподівано поцілувала його, і Білашеві здалося, що з ним прощаються.

Згодом вода знову стала підніматися і скоро сховала собою їхні тіла.

Дорогою Стрекоза мовчала. Білашеві хотілося пояснити все, але він не міг вимовити жодного слова. Зустрічній автомобіль освітив їхній «Аустін» і просигналив. Скоро вогнів побільшало, і вони в'їхали в сяюче місто, мов у інший світ.

— От і скінчилася казка, — сказала Стрекоза, сумно посміхаючись. — Я давно мріяла про цю ніч, лише не знала, хто буде він. Вийшло, що ти. Хоча я уявляла її зовсім іншою. Жаль, що нічого ніколи не буває сьогодні. Однак, як стверджує мама, все, що не відбувається, — все на краще

Коли Білаш зайшов до своєї квартири, у спальні світився нічник. Білаш пройшов по кухні. На столі стояла схолола вечеря. Їсти не хотілося. Настрій був кепський. У голові чомусь раз у раз виникало слово «тряпка» і хотілося палити. На біду, цигарок ніде не було, і Білаш згадав, що вже півроку, як покинув цю справу. Нічого більше не залишалося, як іти до спальні. І знову у нього не було ні версій, ні бажання вигадувати історію для виправдання. Він випив давно схололий чай і попрямував до своєї спальні.                 

— Що цього разу? Невже знову Стрекоза? — зустріла його дружина, не лишаючи книгу.

Білаш поглянув на дружину, приховану книгою, і прочитав про себе: «Тайна далёкой планеты».

— Ти вгадала, — відповів він стомлено.

— Де були? — продовжувала дружина.

— Купалися, — байдуже відповів Білаш.

— Врешті, це смішно, Білаш! — несподівано гримнула дружина і, відклавши книгу, раптом виголосила якусь несусвітню дурницю:

— Краще б ти дійсно хоч раз загуляв, ніж так самовіддано годиш своєму Задонському. Всі тільки й говорять, що він росте на твоїх дріжджах. Сьогодні мені так і сказали. Він використовує тебе, як мозкову машину. А ти пухнеш ночами і ходиш в молодших наукових.

Білаш дивився на дружину, і її тупість врешті-решт збісила його.                                      

— Яка ж ти дурна! — несподівано для самого себе вигукнув він.                                       

Ще довго, лежачи один до одного спинами, подружжя відчувало взаємну злість.                             

А вранці на роботі Білаша чекала несподіванка. Завідуючий відділом Задонський, що став приводом для сімейного розладу, мовби виголошуючи тост, сповістив, що Білашеві випадає термінове відрядження і не куди-небудь, а до Болгарії. Іншим разом подібна звістка безперечно обрадува­ла б Білаша, але сьогодні ця приємна новина лишила його байдужим.

— Ти що, не розібрав? Цілих півроку у Болгарії. Не Париж, але все ж таки. Необхідно допомогти устаткувати комбінат нашими машинами. Всі папери для тебе готові, тільки вписати прізвище. За квитки я вже дзвонив. Завтра на Москву, а звідти вже на Софію. В Москві до тебе приєднаються ще наші. Словом, готуйся. Дуй додому, складай штани. Да, — згадав Задонський, — я там приго­тував замовлення на папірцеві, візьмеш. Ходи за мною.

Так несподівано для Білаша закінчився робочий день.

Дома, довідавшись про поїздку за кордон, дружина розцілувала Білаша, потім заплакала, потім кинулась зби­рати чемодани.

Наступного дня, надвечір, Білаш їхав до Москви. А ще через день був у Софії.