Стрекоза

— Кажуть, цю воду пили ще монахині і жили сто років, — говорив Білаш, спускаючись до джерела, — вона цілюща. Ще розповідають, на цьому місці юну монахиню спокусив якийсь світський мужчина. Вона набирала воду, а він вийшов з-за дерев і попросив напитися. Після вони разом зникли за деревами. Те бачили старі монахині. Дівчину замкнули в келії, аби Господь змилувався і не тримав гніву на монастирську обитель. Однак уранці, коли заглянули до осудженої, то побачили вражаючу картину. На підлозі лежало її чорне вбрання, а дівчини не було. Після того в монастирі стали вважати, що спокусив її не хто інший, як сам Сатана. Хочеш спробувати?

Стрекоза замріяно дивилась у джерельце. Серед лісу, річечки, ще досить густої зелені, лиш подекуди заплямова­ної жовтим, її очі були по-особливому сині. Щоб приховати чергове хвилювання, Білаш усміхнувся і сказав:

— Все ж, як ти схожа на стрекозу. Але ти не ображаєшся?

— Як я можу ображатися, коли вони такі красиві. А ви не будете ображатись, коли я стану говорити вам “ти”?

— Розуміється. Хіба може бути інакше? — відповів, як тільки можна безпосередньо, Білаш.

— Ти обіцяв живої води, — мовила Стрекоза, і її легкий ніжний голос, пропливши в прохолоді лісу, приголубив Білаша.

— Посуду ніякого. Хіба що з рук?

— Ага, — не роздумуючи, відповіла Стрекоза.

Вона стояла на самому краєчку рівчачка, так що її ноги були якраз проти його обличчя. Відстань між ними була зовсім короткою, і Стрекоза помічала, як не знаходили місця Білашеві очі, аби не зустрітися з її оголеним тілом. Стрекоза присіла навколішки і напнула на коліна плаття. Він занурив долоні в джерело і підніс до її обличчя.

Стрекоза пила з рук і дивилася йому в очі. А коли підвела голову, на кінчику її носа повисла крапелька, в якій блиснуло сонце. Стрекоза посміхнулася, і сонце блиснуло на її сліпучих зубах.

— Чудо! — із захопленням скрикнула вона. — Вона солодка. В ній що, цукор?

— Та ні. Навіщо ж? — здивувався Білаш і лизнув кінчиком язика мокрі пальці. — Наче б ні.

— Як же? — розчарувалася Стрекоза і злетіла на дно рівчака. Вони опинилися удвох на маленькому уступі. Білаш спробував щось вимовити, але несамохіть зітхнув і знітився. Стрекоза нахилилась до джерела і, зачерпнувши в долоні води, піднесла до його обличчя.

— Спробуй.

Білаш зробив кілька ковтків, і в нього запаморочилась голова. Стрекоза усміхнулася.

«Насправді, чорт, вона така безпосередня? Чи просто глузує?» — подумав він, зовсім втративши впевненість.

— Ти не любиш свою дружину? — Стрекоза послабила долоні, і вода протекла на землю, змочивши її ноги в жовто-зелених босоніжках. — А я подобаюсь тобі?

— Послухай, — вимовив Білаш, похитуючи головою, — послухай, я відповім, тільки не треба більше запитань...

Стрекоза неприродно розширила очі, намагаючись пока­зати, що згорає від цікавості.

— Якщо ти будеш глузувати, я тебе...

— Відлупцюю? — запитала Стрекоза і усміхнулася. — Не треба, не відповідай, я сама все знаю.

— Знаєш? Що ти знаєш? — майже розгнівався Білаш.

— Те, що всі знають.

— А що знають всі?

— Те, що відбувається з ними, те ж саме відбувається у всіх інших. От і все. Є чудний початок, є сіра середина, і є кепський епілог, в якому ти тепер опинився.

— Невже цьому стали навчати в школі? Цікаво. Надто. Ти можеш продовжити? Наприклад, розтлумачити моє ставлення до тебе.

— Навіщо? Тобі краще про те знати. А втім, я гадаю, ти скоро сам мені про те скажеш.

— Послухай, Стрекозо, скільки тобі літ?

— Не обов'язково народжуватися раніше, щоб знати більше, — мовила Стрекоза і враз додала, — вибач, це просто невдалий каламбур, не більше. Я не вкладала в нього ніякого змісту. А взагалі-то я старша від своїх ровесників, тому що пішла до школи на рік пізніше. Я була дуже маленька, і мама не наважилась віддати мене в сім років. Так що я вже рік, як повнолітня.

Стрекоза поглянула дуже ніжно і торкнулася рукою його обличчя. Образа зникла без сліду.

— Скажи, тоді в автобусі... — почала було Стрекоза, але не закінчила і заговорила зовсім про інше: — Ти знаєш, коли ми проходили Чехова, я прочитала в його записній книжці: «Кохання — це залишок чогось, що вироджується, що було колись величезним. Або ж це частина того, що в майбутньому розвинеться у щось величезне. Сьогодні ж воно не задовольняє, дає менше, ніж чекаєш». Я прочитала, і мені стало дуже сумно. Як жаль, що всі ми теж живемо у своєму сьогоденні і ні минулого, ні майбутнього ніколи не буває сьогодні. Як це недобре, правда?                      

Білаш не знав, що відповісти. Вона знову, як і тоді в автобусі, стала дорослішою і тепер, здавалося, мудрішою. А може, він просто не розумів її, тому що давно розпрощався і з тим сумбурним віком. У той же час в очах її було стільки  смутку, скільки буває лише у старців, що віджили свій вік і побачили на ньому багато горя і зла. Білаш погладив її волосся. Вони стояли довго і мовчали. Обом було хороше від першого вільного зближення. Під ногами бриніла вода, перешіптуючись з м'якою травою про щось своє, недосяжне, що аніскільки не стосувалося двох, що стояли тепер на маленькому уступі.

— Ти затримуєшся, — прошепотіла Стрекоза, потім усміхнулась і додала: — якщо навіть у тебе була нарада, то й вона вже не раз би скінчилася.

Сонце зайшло за монастир, і на галявину біля джерела спустилися сутінки. День, який почався зовсім звичайно і не віщував нічого особливого, завершився так несподівано.

Вони попрощалися неподалік зеленого будинку.

Коли Білаш піднімався додому, настрій у нього був якийсь нез'ясований. Йому було хороше — це безсумнівно, легко, як не було ніколи, і в той же час щось осіло на душі, поки ще не ясне. Була ще втома, від якої хотілося побути самому, нікого не бачити, ні з ким не розмовляти. Не хотілося також думати про те, що він скаже дружині, чим пояснить пізнє повернення. Рішуче не хотілося нічого вигадувати. Скоріше було все одно, навіть якщо вона дізнається правду. Сьогоднішній день був вартий будь-якої кари.

І коли дружина поцікавилась, чому він затримався, Білаш раптом несподівано для самого себе відповів, що був на побаченні.

— І хто ж вона? — запитала дружина з веселою усмішкою. По обличчі її було видно, що вона з охотою поділяє його жарт.

— Стрекоза, — нерішуче мовив Білаш.

Дружина на мить розгубилася.

— О! Та сама? — навіть зраділа вона. — Я ж казала, що вона тобі подобається. Де провели час?

— Їздили в ліс, — автоматично продовжував Білаш.

— Ну... і..?

— Нормально.

— Так скупо про побачення з жінкою? — засміялася дружина. — Мені жаль, що у неї такий байдужий коханець.

Дружина ще раз розсміялася, чмокнула Білаша в щоку і запросила вечеряти. На цьому її цікавість вичерпалась. Дружина була в доброму настрої і більше не наполягала на поясненнях. Білашевий стомлений вигляд, очевидно, пояснювався їй минулим трудовим днем. Ну, а що стосувалося любовної історії із Стрекозою, то цього вона й зовсім не допускала.                                      

У вівторок, після закінчення робочого дня, який проходив, як ніколи, нудно, Білаш вийшов на вулицю і попрямував до стоянки. В машині нікого не було.

Він поглянув навколо і нікого не помітив. Постоявши ще якийсь час, Білаш сів за кермо. Ще згодом він повернув ключа, увімкнув швидкість і заглушив двигун. По той бік вулиці біля кіоску Союздруку з'явилася вона. На ній було те ж блакитне плаття в чорних пір'їнах і сумка через плече.

Трохи згодом червоний «Аустін» знову котив позаміською дорогою.

— Куди ми поїдемо сьогодні? — запитала Стрекоза нетерпляче.                                       

— Не знаю, поки що не знаю.

— Поїдемо купатися?

— Купатися? Але це так несподівано. Чому ти не попередила вчора?

— Дивний. Звідкіля я могла знати це вчора? Адже ми живемо лише сьогодні. Правда?

І Білаш знову не зрозумів, що вона мала на увазі.

— Не холодно? Осінь все ж.

— Що ти? Сам бачиш, яка спека.

Погода справді була не по-осінньому жаркою.

— Але у мене нема з собою купального костюма, — усміхнувся Білаш.

— Саме це якраз найменше потрібно, — відповіла Стрекоза, — там, — вона кивнула кудись наперед, — купаються без купальних костюмів.

— Навіть так? Тоді все в порядку, — сказав Білаш намагаючись, щоб голос звучав, як можна безпосередніше. — А де це? В якому місці?

— Це за греблею. Де степ. Там ще є старий міст.

— Той, що танковим зовуть? З війни?

— Ага. Але саме надзвичайне відбувається там о десятій вечора. Ти можеш зостатися там до десяти вечора?

— Раз ти обіцяєш щось надзвичайне, я готовий.