Експеримент

Я на знав, що говорити. Як можна було сказати правду? Я погла­див її руку і побачив, як змінилось її обличчя. Посмішка зникла, поступово заявилась насторога, її дитячі губи ледь скривилися.

– Чому? – рішуче натиснула вона.

Було враження, ніби вона відчувала все наперед.

– Я мушу їхати. Я від’їжджаю.

– Чому? – вперто тисли її кволі пальці. – А я? – запитала вона раптом.

Я знову не знав, що говорити. Я хотів сказати, що іду і більше не повернуся. Але тим самим я лишав її останньої надії. Я не міг  цього зробити. Її дитячі губи ще більш скривилися, а очі зволожились.

– А я? – знову натисла вона, і її пальці затремтіли.

– Я їду. Але я повернуся. Повернуся до тебе, – сказав я.

– Повернешся? – відчайдушно натисла вона.    

– Повернуся неодмінно.

– Повернешся? – знову натисла вона.

По її щоці скотилася сльоза.

– Певно, непросто натиснути пальцями, щоб збрехати, – подумав я.

– Повернешся? – продовжувала тиснути вона.

– Дуже скоро, – говорив я, відчуваючи, як тремтять мої пальці.

Я розумів, що треба якнайшвидше закінчувати цю розмову, інакше я остаточно розкрию себе. І раптом знову відчув, як вона тисне мою руку.

– Ми не люди... Ми, сліпі, глухі, німі...

– Чому? – розгубився я. – Хто ж ви тоді?

– Не знаю. Людина повинна бачити, чути, говорити, любити... Ми не люди...

Пальці її тремтіли. Вона погладила мою руку. Потім прихили­лась обличчям до мого. Ми не цілували одне одного. Вона просто лагідно і якось дуже боязко притулилася своєю мокрою щокою до моєї. Потім знову взяла мою руку.                            

– Ти не повернешся, – відчув я, – але я чекатиму.

Далі вона випросталась на стільці й поклала руки собі на коліна.

Я піднявся і пішов до дверей.

Вже на порозі я почув тихий схлип. Сльози рясно текли її дитячим обличчям. Вона сиділа непорушно, склавши на коліна руки. Я вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.

Згодом я брів теплими калюжами, набираючи в черевики води і не звертаючи на це уваги. Я йшов до директриси.

Я повідомив Зінаїді про свій намір і заявив про те, що коли вона вважатиме за можливе моє подальше перебування на посаді, я готовий сумлінно працювати, проте більше ніколи не зустрічатися з Олею. Директриса була задоволена і погодилась з усім, про що я їй повідомив.

– Я вирішила, що ви займатиметесь із Сашком. Гадаю, це піде на користь і вам, і йому принесе добрий результат. Тепер вам ніхто не заважатиме присвятити себе справі, яку ви вибрали, а творчі здобутки принесуть вам значно більшу насолоду, ніж малозмістовні розваги, до яких ви вдалися були останнім часом. У вашому віці слід бути серйознішим і задуматись про своє справжнє призначення, для чого ви прийшли в цей світ і що гідне можете залишити після себе.

Зінаїда ще довго філософствувала, величаючи мораль та чесноти, вдавалась до настанов, не приховуючи свого задоволення. Таким чином, задовольнивши директрису своїм добровільним каяттям, я залишився працювати. Мені й справді тепер ніхто не заважав. Я знову був сам, як і раніше.                              

Минали дні. Я працював із Сашком, кожного разу пам’ятаючи, що всі наші заняття з ним стануть надбанням директриси. Тому я не відкривався перед ним, тримаючи дистанцію. Заняття були рутин­ними й нецікавими. З Олею ми не зустрічалися. Вона жила в очіку­ванні мого скорого повернення. 3 директрисою ми домовились, що, доки відбудеться моє повернення, Оля звикнеться і більше не згадуватиме про мене, а поки що нею опікуватиметься сама директриса.

Здавалося, все заспокоїлось, устаткувалось, вляглися пристрасті, налагодились стосунки. Потяглися розмірені, неквапливі будні, які нічого нового і цікавого не обіцяли. І все ж це була помилка. Лише підступний оманливий флер, як завжди буває перед чимось несподіваним, зловісним. Тому подія, що сталася, потрясла весь наш заклад. Ранньої осені, останнього дня вересня, вранці, Олю знайшли в озері утопленою. Спочатку на березі хтось побачив її плаття і босоніжки. А потім з води витягли її нещасне тіло. За нею приїха­ла мама і забрала її з собою. Не хочу згадувати того дня. Справді, дуже важко було пережити те, що сталося. Недобрі, тяжкі думки три­вожили мене, я замкнувся в собі, замкнувся від усіх і надовго.

Настала зима. Свіжими морозними ранками я спускався до озера, ходив по його скутій прозорою кригою поверхні, крізь яку виднілися застиглі зелені водорості, згадував Олю, думав про Ліку і мірку­вав, чому так сталося, хто був винен у всій цій сумній історії, чи варто було затівати весь цей експеримент і чи справді тоді ми керувалися благими намірами, а наші прагнення були чистими й благородними, чи то була лише звичайна розвага, яка виявилась такою необачною? Намагаючись відігнати думки, що шепотіли мені імена винуватців Олиної смерті, я пояснював і переконував себе в тому, що це міг бути лише нещасний випадок і все, що ми робили, не могло передбачати чи спонукати де самогубства. Однак щось невблаганне й жорстоке невпинно твердило, що саме так воно й було, а з найвіддаленіших закутків моєї ще не до кінця зашкарублої душі, її найглибших сутінків простягались до мене зловісні персти, що вказували на мене як на саме того, що зіграв у цьому найголовнішу й найбезпосереднішу роль. Здається, ще ніколи мені не було так непривітно, так тужно й безнадійно на серці, невблаганне почуття втрати, втрати Олі, а разом з нею чогось іще, всеохоплюючого, без чого життя стає непотрібним, таким, що не має ціни. Мені справді не хотілося жити. Я не бачив у цьому ніякої потреби, ні для себе, ні для когось іще. Довгі зимові вечори тяглися безкінечно. Більшої апатії до роботи, до оточуючих, до власного існування я не знав. Не хотілося нікого бачити. Мені обридли люди, обрид я сам. Мене не зворушувала природа, не турбувало навколишнє суспільне життя, Я продовжував існувати лише примітивним фізичним існуванням і все більше й більше схилявся до думки покінчити з цим.

В один з таких вечорів раптом відчинилися двері моєї кімнати. На порозі стояла директриса. Вона була одягнена досить незвично. Настільки незвично, що навіть в такому пригніченому стані я звер­нув на це увагу. За багато років проживання в нашому будинку, жодного разу я не бачив її в такому відвертому, навіть демократичному вбранні. Її тіло обтягувало плаття, яке б мала носити жінка значно молодшого віку і меншої повноти, тим самим створювало якийсь кумедний образ, зовсім не грізний, а скоріше безпомічний і гротесковий. Все це виглядало досить жалюгідно. Коли вона наблизи­лась, я раптом побачив її лице. Я навіть розгубився і не знав, чи лякатися його, чи сміятися з нього. Її цнотливе чернече обличчя, що не знало жодного доторку косметики, було розмальоване всілякими жирними мазками, її масивні губи являли собою величезну червону квітку на напудреному білявому овалі. Намічався якийсь незбагнен­ний трагікомічний спектакль.

– Я довго не наважувалась... Усі ці роки... – урочисто почала вона. – Я тримала це глибоко в своєму серці. Але я не хочу більше приховувати своїх почуттів. Свого найбільшого почуття... Ви і мій хлопчик – усе, що лишилося в мене на цьому світі. Ви ніколи не  звертали на мене уваги, не помічали, що я жінка. Мене виснажила ваша байдужість і тупість. Ви вимучили мені душу. Я стомилась при­ховувати і видавати себе за іншу. Я жінка. І я прийшла до вас, щоб ви це відчули.                                             

Я дивився на її зворушене обличчя, на її нестримне рішуче тіло, як рухались її великі груди, затягнуті в тісне плаття. На обличчі її виступили крапельки поту, ними вкрилися ніс, щоки, густо напудрені блідою пудрою, і над усім цим височіла її каноніч­на директорська зачіска, схожа на клобук католицького священика. Я остаточно розгубився. Я не знав, як себе вести. Сміятися, стати дійовою особою розпочатої комедії, бігти за лікарями і рятувати хвору? Відбувалася вистава найвишуканішого гротеску. І раптом я відчув, що плачу. Це сталося так несподівано й дивно. Але я не міг стриматися. Сльози текли з моїх очей, і я нічого не міг вдіяти з собою. Очевидно, саме ця трагікомедія старої, по-своєму нещасної жінки остаточно доконала мене. Такого щирого жалю до самого себе я не знав ніколи. Я відчув себе найнещаснішою істотою у всьому світі. Я дивився крізь сльози на директрису, на її любовні страж­дання і раптом зареготав:

– Яка ж ви дурепа! – заволав я їй в обличчя. – Стара божевільна дурепа!

Я продовжував реготати, з очей моїх текли сльози, а я не міг стриматись від реготу, не перестаючи кричати їй в обличчя.

Коли згодом я трохи заспокоївся, директриса піднялась з колін. Очі її просохли, обличчя знову набуло незворушності. Вона мовчки пішла до дверей. Вже на порозі вона раптом обернулася. Очі її були байдужими, в них з’явилась якась непевна усмішка.

– Це я, – ворухнулись її губи, – я її вбила, – мовила вона. – Я... Я сказала їй, що ти загинув, розбився в аварії, розбився на смерть, от воно дурненьке і втопилася. Кожного дня про тебе допитувалась. Думай тепер – хто з нас дурень.

Вона раптом розсміялася дико, зловісно.

Ще довго до мене долинав той її відчайдушний, істеричний сміх. Останні слова директриси стали рушійними. Кілька днів я лежав у ліжку, не виходячи з кімнати, не відвідуючи занять. Мені хотілося знесилитися до останнього і більше не жити.

А через кілька тижнів я одержав листа від Ліки.