Експеримент

– Надзвичайно, – підтвердив я. – Кімната завалена черепками, кістками, амфори склеєні з уламків. Одержимий, фанатичний, говорить годинами про різні епохи, захоплений глиняними шматками роз­битих глеків, закоханий в каміння, якому мільйони років, здається, одержує оргазм, обклавши себе черепками, очі горять вогнем печер­них  багать. Він закоханий у жінку, якій п’ять тисяч років. Одного разу він знайшов глиняну статуетку, точніше уламок, це була частина жіночого тіла. На полях, весною, трактори вигрібають із землі безліч різних археологічних штук. Вона була без голови, вірніше, голова була стилізована як певне продовження шиї, а не було нижньої частини. По суті, це були лише груди і живіт. Три роки він ходив полями, сповнений наївної дитячої мрії – віднайти другу частину фігурки, зрештою, розуміючи безглуздість думки про це. Однак, четвертої весни це сталося. Відбулося звичайне диво. Вона лежала за кілька кі­лометрів від місця, де він побачив першу частину. Вони знайшли одне одного через сотні чи тисячі років. Тепер вони знову були одним цілим. Він склеїв їх. Я бачив людину, що здобула щастя. Він мав її. Оголену жіночу фігурку, віком в п’ять тисяч років. Якось він дав мені потримати її в руках. «П’ять тисяч», – промовив він, і очі його зволожились. Дивно, але я теж відчув незвичайний піднесений стан. Все це не вкладалося у свідомості. Жодні намагання осягнути цей термін, простір у часі були марні. Я тримав її в руках, оглядав примітивно зліплені груди, стегна, ноги і думав про того, хто виліпив її п’ять тисяч років тому, – брудний первісний дикун, що кохав.  П’ять тисяч років. П’ять тисяч... Вона й справді була гарною, навіть сексуальною, ця оголена жінка, в яку можна було закохатись. – я зага­сив сигарету. – Вона не з сучасності, майже нереальна, з глибини віків, здається, їй теж тисячі років. Вона така ж тендітна й слабка, як та скульптурка, що пролежала в землі тисячі років. Загроза прий­шла, коли вона потрапила до людських рук, що можуть її леліяти, а можуть, повівши себе необережно, випустити з рук, і вона помре, роз­летівшись на шматки, перетворившись на звичайну глину.

Ліка мовчала. Десь там, глибоко в її очах був сум і невгамовна образа. На мене, на себе, на гру, що вона сама затіяла. Вона розуміла це тоді, можливо, навіть більше за мене. В ній відбувалося велике перетворення. З вітряної та епатажної, щомиті здатної до нових ризикованих експериментів, вона раптом змінилася на стриману, зважливу й мудру. Зненацький неочікуваний сум огорнув її. Мені ж стало ніяково, я відчув, що дуже й дуже образив її, майже зрадив тепер, я пригорнув її до себе і відчув, як змокріла моя долоня. Я вперше бачив, як Ліка плаче.

– Я просто згадала, в якому стані тобі найбільше подобаються жінки. От стараюсь, – усміхнулась вона крізь сльози.

 Я поцілував її очі.

– Давай вип’ємо. Хочеться, – сказала вона рішуче. – Колись настане день, і я покину цей будинок.

– Ти завершила всі свої експерименти? – запитав я.

 Вона не відповіла.

– Настане день, і я покину цей будинок, – знову сказала вона, потім додала, – сама...

Сльози на її обличчі просохли. Вона знову посміхалась і, здається, була такою, як завжди.

 

Ранок наступного дня був похмурий, дощовий. Він нагадав про осінь, і що вона не за горами, і що так само прийде зима і знову щось повториться, щось здобудеться і щось втратиться. Саме цей похмурий дощовий ранок поклав початок подіям, на які не сподівалась сама природа. Що це було? Чому так сталося? Не знаю. Хоча дещо в цій ситуації пояснювало мені саме такий розвиток подій.

Після обіду мене викликала директриса. Вона ніколи не диви­лась мені в очі, і я не знав, та й згодом вже не намагався з’ясувати, як саме розцінювати це – як неповагу, нещирість, манеру спілку­вання? Чесно кажучи, мені було це глибоко байдуже.

– Ви відповідаєте за свої вчинки? – урочисто й драматично почала вона. – Ви розумієте, що це «ЧП»? Ця брудна пляма, що лягла на наш заклад – ваша заслуга. Врешті-решт, мене не здивує, що саме ви могли здійснити подібні брутальні дії. Не вважаю, що після цього ви гідні звання педагога. Я чекаю пояснень.

Вона скінчила, кинула на мене миттєвий погляд і знову відвела очі.

Вибачившись, я поцікавився, про що йдеться взагалі, разом з тим вже здогадуючись, що сталося, і лише відтягуючи час для справ­жніх пояснень. Це було як грім на голову.

– Ви не розумієте? Я маю на увазі ваші стосунки з підопічною. Ваш, негідний педагога і взагалі моральної людини, вчинок. Я не стану вдаватися до деталей. Мені це не цікаво!

Я помітив, як майже скрикнула директриса, наголосивши на останній фразі, мало не задихнувшись. Це був явний надрив, невже вона й справді приймає це так близько до душі, це не професійний обов’язок, а людське серце. Я навіть здивувався. Це прозвучало, якось дисонуючи всій її владній і урочистій інтонації. Її зрив на останній фразі був схожий на особисту образу і навіть відчай. Але тоді я все це пропустив це мимо вух і не надав особливого значення. Вона ще продовжувала говорити, звинувачувати, викривати, засуд­жувати, виховувати, а я вже складав чемодани. Кінцевий результат цієї аудієнції очікувався однозначним і неминучим. Моя педагогічна діяльність дійшла свого кінця, принаймні у цьому закладі. Сумнівів не було.

І все ж, я прорахувався. Директриса повела себе напрочуд незрозуміло і зовсім непередбачливо. Крім цієї усної розмови, вона не вжила жодних адміністративних заходів. Я продовжував виконувати свої професійні обов'язки, разом з тим, не розуміючи такого несподіваного лібералізму з її боку. З іншого ж боку, мене турбувало ще одне питання. Як сталося, що для директриси це перестало бути таємницею? І хто міг видати мене? Коло підозрюваних зводилось до мінімуму і, по суті, особливих сумнівів щодо мого кривдника у мене майже не залишалось. Ліка зайшла до мене сама, це сталося наступного дня, очі її блищали від сліз. На ній був сірий плащ, погода залишалась похмурою, в руках вона тримала чемодан.

– У мене немає ні пояснень, ні виправдань, – сказала вона, – все це, врешті, не важливо. Просто, дуже жаль. Так жаль усього, що було. Жаль тому, що вороття не буде, і я, і ти це знаємо. Ми можемо не поважати одне одного. У тебе для цього більше підстав. А я... Ти пробач... Це була якась відчайдушна мить, як неконтрольований  постріл. Так сталося... Певно, це щось суто жіноче, меркантильне, егоїстичне й гниле, я жалкуватиму про це. І буду довго-довго пам’ятати тебе. Я зайшла на хвилю – попрощатися. Зараз під’їде таксі, у мене ще є кілька хвилин. І ще. Вчора вранці я почула цікаву історію. Я хочу, щоб ти теж про це знав. Не впевнена навіщо, можливо, це якимось чином тобі згодиться, можливо ні, не знаю. Словом, тобі слід це знати. Просто це цікаво. Чому б тобі про це не знати? – Ліка хвилю­валась. – Вчора директриса була відвертою зі мною, як ніколи, можливо ні з ким. Чому? Ти зрозумієш колись згодом. Я дала слово і не хотіла б, щоб ти якимось чином посіяв у неї підозру. Так от. Сашко її позашлюбний син. Вона мати сліпоглухонімого. Саме завдяки цьому вона здобула цю професію, завдяки цьому з'явилась у цьому будинку і згодом очолила його. Я вперше оцінила її вчора відповідно. Я погля­нула на неї іншими очима. Вона сильна жінка, і їй можна пробачити. Разом з тим, вона дуже й дуже нещасна, врешті, як і багато інших жінок. Але я й так сказала занадто багато, – Ліка поглянула у вікно: – Таксі, – мовила вона, – треба йти, не проводжай.

Вона поглянула на мене крізь сльози і пішла геть.

Я стежив за нею через вікно. Вийшло сонце, і навколо заблищали калю­жі. Ліка покидала мене, сірий плащ погойдувався на її стрункій фі­гурі. Той самий сірий плащ і той самий шкіряний чемоданчик, з яким вона вперше з'явилася тут. Зненацька, туга пройняла мене, я раптом ясно відчув, що бачу її востаннє. Все вийшло так несподівано. Вона віддала чемодан таксистові. Той вклав його до багажника. Потім відчинив дверці. Ліка сіла до таксі. Автомобіль від’їхав.

Я продовжував сидіти біля вікна, намагаючись проаналізувати, що сталося і наскільки це змінило щось у моєму житті. Я вирішив дума­ти про Олю, намагаючись переконати себе, що саме це тепер головніше для мене, я відшукував закономірності в тому, що відбулося, і раптом відчув, що мені це не вдається, я думаю інакше, я завагався. Я дивився на відблиски сонця в серпневих калюжах і бачив наближення осені, – осені, яка нагадує душі про головне і змушує бути мудрішим та зважливішим, ніж, скажімо, навесні чи влітку. До горла мені підкотив важкий тягар, і груди стисло гостре відчуття втрати.

 

Минуло кілька днів. Я продовжував зустрічатися з Олею. Її не полишав стан щастя. Тепер вона бажала нашої близькості кожної миті, і бажання її було жагучим, нестримним, незвичайність її особистості знімала всі соціальні бар’єри і заборони. Вона готова була це роби­ти будь-де і будь-коли. По суті, для неї не існувало відомих загальнолюдських умовностей. Вона була вільна від оточення, чужої присутності, осуду. Це було справжнє, беззастережне, безмежне, ідеальне і, разом з тим, реально існуюче кохання, про яке віками мріє людство. І я його злякався, Ми – звичайні – ті, хто чує любов, хто говорить про любов, хто бачить її принади і завжди в очікуванні її, насправді просто не готові до неї. Вагання, обмеженість, неспроможність – от що дають нам наші природні переваги: говорити, бачити, чути. Можливо, це і був основний підсумок проведеного нами експерименту. Хто з нас природніший, щасливіший в коханні? Вона – неповноцінна, чи я – досконалий, що в силу своєї довершеної свідомості те­пер не дозволить собі більше вольностей, а буде думати про мораль, стриманість, гуманність і суспільну етику.

Отож, мій зв’язок з Олею не має продовження, не має завершення. Все безглуздо. Ми дійсно з різних світів, і я просто не маю права травмувати її, а рано чи пізно це все одно станеться, прийде час і наше велике незвичайне кохання стане великою звичайною неправдою, у першу чергу для Олі, що, власне, створить ситуацію зовсім непередбачувану  для неї. І цей гріх буде на моїй душі. Тому це необхідно при­пинити. Я вирішив, що повинен піти з її життя, щезнути, померти, що завгодно.

Я довго тримав її руку, не наважуючись спілкуватися, і все ж зробив це.

– Ми не зможемо більше зустрічатися.

– Чому? – усміхнулась вона.