Експеримент

Коди я взяв її на руки, то відчув здивування. Я ніяк не думав, що люди бувають настільки легкими. Я ніс, не відпускаючи її, до самого берега, здається, це була лише її душа, а вся фізична оболонка не мала ваги. Ми зупинилися біля води. Повний місяць світився в озері, в його темних водах на незбагненній глибині, і навколо було так видно, наче не було ночі. Я розглядав її. Провів рукою по її обличчі до шиї, як колись вперше. Далі я провів по її плечах, грудях. Я вперше торкався їх. Вони були майже крихітними, але далеко не кволими, як завжди здавалось мені, навпаки, це були два твердих пружних горбики з такими ж пружними крихітними сосками. Я розстебнув ґудзики на її платті і доторкнувся до них губами. Я бачив і добре знав, що все це відбувається з нею вперше. Сьогодні, цієї ночі, вона спробує силу незнайомих відчуттів, сподіваюсь, вони будуть приємними. Я брав губами її соски, а вона усміхалася. Потім вона взяла мою руку, і я відчув, як вона тисне слова:

– Я тримала на руках кішку. Вона хотіла тепла. Вона пролізла мені під плаття. Доторкнулася мордочкою до грудей. Я злякалася.

Я теж посміхнувся. Її тіло пахло дитинством. Я торкався його і все більше й більше здобував владу над ним. Згодом все воно було моїм. Груди, ноги, губи. Я знімав з неї одяг, а вона продовжувала посміхатися, дивуватися. Я володів нею і відчував, як з кожним разом тіло її розслаблюється, а разом з тим здобуває впевненість, ініціативу. Тепер ми обоє були активними, її підсвідомість прокинулась, спрямовуючи її тіло у ніжну боротьбу. Наставав той момент, коли вже не треба було нічого говорити, пояснювати, підводити, на­тякати. Настав той час, коли все це на себе взяла природа. Пробудились інстинкти, загострились емоції, помножились прагнення. Це був розквіт  живого, шалене й нестримне перетворення примітивно існуючої істоти в жінку. Не знаю, чи усвідомлював я себе, чи думав про щось узагалі. Наші тіла шаленіли, межі почуттів, інстинктів, рухів розширювались до незбагненності, ми зливалися в єдиний розжарений сплав. Я не мав орієнтації ні в просторі, ні в часі, ні в думці, була повна нірвана. Я досяг свого. Ми здійснили реальне і здобули  неможливе. Ми обоє були щасливими.

Коли все скінчилося, я підняв її на руки і зайшов у темне озеро.  Приємна прохолода огорнула нас. Повний місяць стежив за нами, полишивши свої небесні справи. І не дивно, адже історію, що відбувалася тепер на цьому шматочку землі, навряд чи доводилось бачити навіть йому.

Я виніс Олю на берег і раптом здригнувся. У двох кроках від нас стояла Ліка.  Ми були просто один проти одного. Очі її сумно посміхалися.

– Тебе захопив експеримент? – тихо мовила вона. – Ти розширив програму, ускладнив досліди?

Я опустив Олю на землю. Потім підняв з трави рушник і став промокати ним її тіло. Вона стояла переді мною, усміхаючись, не підозрюючи, що ми були вже не удвох.

– Ти досяг навіть більшого, ніж ми сподівалися. Чи не так? – продовжувала Ліка.

– Не думаю, що саме тепер слід говорити про це.

– Яка різниця? Все одно нас ніхто не чує і не бачить. Ми тут лише удвох.

Я поглянув на Ліку.

– Я так не думаю.

– Це помилка. Подивись, як вона посміхається. Зараз на її екрані лише один герой. Її й без того обмежений світ образів зву­зився до одного об’єкта. Тепер їй більше ніхто не потрібний.

– Але ж ти сама прагнула цього. Ми прагнули. Ми здобули це.

– Однак я не сліпа і не глуха.

– Незручно. Не знаю. Ми говоримо, ніби її тут нема.

Я допоміг Олі одягти плаття. Вона раптом перестала посміхатися. Потім стисла мою руку.

– Ні, нікого немає. Ми дише удвох, – заспокоїв її я. – Тобі здалося.

– Як легко її заспокоїти, варто лише збрехати, – відвернувшись від нас, говорила Ліка. – Не треба думати про інтонацію в го­лосі, не потрібно ховати очей, досить лише натиснути пальцями. Це так зручно.

– Ти стала злою.

Я підняв Олю на руки. Вона притислась до моєї шиї обличчям. Для неї ми дійсно, як і раніше, були лише удвох. Ліка поглянула на нас ще раз і більше не говорила.

Ми рушили. 

– Скажи, що сталося? Ти закохався? – раптом знову заговорила вона.

– Не знаю.

– Вона? Ясно, що вона. Але все має своє завершення. Про що ти думаєш?

– Я не знаю.

– Сподіваюсь, вона не завагітніє? – усміхнулась Ліка. – Ти розповідав їй, що від цього бувають діти?

– Я досвідчений чоловік, ти повинна знати.

– Я знаю.

Далі ми  мовчали. Ми обоє були роздратовані. Олине тіло послабло, здається, вона заснула.                  

– Це навіть не дитина. Це значно складніше, – знову не витримала Ліка. – Ти не повинен був цього робити, їй буде хотітися цього зно­ву і знову. Її психологічні особливості. Все це може бути абсолютно непередбачуваним. Зовсім скоро ти зрозумієш це. І пожалкуєш.

– Інший світ мені давно не потрібний. Ти це знаєш.

– Не думаю, що ти витримаєш. Ти не уявляєш собі взагалі, що відбувається.

– Скажи, що зараз говорить в тобі? Коли ти була щирою? Тоді, коли хотіла залити формаліном пристарілу педраду, чи тепер?

– У кожного свій світ. У нас свій, у них свій, у Олі свій, і по­єднати їх неможливо. Ніхто з нас не зможе жити в чужому світі. Оля в нашому, ми – в її. Невже це не ясно? 

– Про що думала ти, коли розпочала все це? Для чого ти зробила це?                                               

– Я думала, все буде по-іншому. Я сподівалась розширити їхні почуття, збагатити їхнє життя, духовне, фізичне. Їх власне. Я помилила­сь. Я не продумала всього до кінця. Все це неможливо. Пробач мене. Це була помилка. Моя помилка.

– Не знаю. Тепер я не впевнений.

– Все емоції, емоції, які швидко минають. Час скористатись свідомістю, слід подумати, як вийти зі становища, не травмуючи її.

– Схоже, дороги назад вже нема.

– Ти блефуєш. Все це просто неможливо.

– Вона заснула.                   

– Що?

– Вона спить.

Ліка поглянула на мене, і її погляд виразив глибоке нерозуміння, подив, розчарування, майже розпач. Вона мовчки пішла вперед.

Ніч була тихою, теплою, прозорою. Незвичайна жива істота, яку звали Оля, спала на моїх руках, схиливши голову мені на плече. Можливо, сьогодні вона вперше відчула стан щастя, здійснивши неможливе, здобула реальне. Цілком ймовірно, що це реальне стало для неї головним. Чому б ні? І що тоді? Що, коли Ліка має рацію? Однак, яке прекрасне зоряне небо! Коли воно ще буде таким? І що може бути головнішим, ніж цей стан речей? Зоряне небо і жінка, що спить на моїх руках. До біса експерименти, до біса суспільна думка, до біса завтра. Сьогодні, ніч, небо, Оля і більше нічого. От це і є найголовніше. Хто зна про найголовніше? А я знаю. Я це відчув.                                   

Вже повертаючись від Олі, біля заростей бузку, що росли вздовж будинку, де були наші квартири, я побачив чийсь силует. Наблизившись, я розпізнав Ліку. Вона стояла біля порогу і давилася кудись у нічне небо.

– Покуримо? – запитала вона, не відриваючись від неба.

Ми сіли на порозі. Я витяг сигарети.

– Зорі миготять, ніби рухаються, – тихо мовила Ліка.

Я поглянув на небо.

– Хтось ходить ними.

– Певно.

Ми обоє дивилися в нічне небо, не наважуючись будь-що говорити.                                       

– У мене є друг, – сказав я, – астроном і археолог. Він занурюється у вічність, дивлячись на зорі чи копаючи землю.

– Щасливий чоловік, – відповіла Ліка.