Експеримент

– Про Сашка. Безрезультатно. Він нуль. Ти ні.

Я відчув, як Лікина рука розстібнула ґудзик на моїх джинсах. У цей же час я побачив, як на мене дивляться суворі очі однієї з жі­нок, накритих теплими хустками. Я не витримав і несподівано голосно й щиро зареготав. Директриса перервала доповідь. Всі останні повернули голови. Терпець урвався.

– Срам! – голосно вигукнула директриса. – Срам! – знову повто­рила вона, і голос її затремтів, – вийдіть геть! – закричала вона, і мені стало ще кумедніше, я вже не міг стримувати сміх і реготав так, що з очей моїх потекли сльози. Ми вискочили на подвір’я і ще довго не могли впоратись із собою.                              

– Гадаю, все це нам так просте не минеться, – проаналізував я.

Однак тоді я помилився. Про наш вчинок ніби забули. Чому так сталося? Можливо, це була тиша перед бурею? Проте, я почну це розумі­ти значно згодом...

– Ти можеш її поцілувати, врешті-решт? – сказала якось Ліка. – Чого ти можеш досягти натисканнями пальців? Не думаю, що це може бути збудливо, тим більше, коли ти звикла до подібних процедур про­тягом років. Скільки б тобі не розповідали, що таке сніг, сонце, чи оргазм, доки ти не спробуєш, що ти можеш про це думати, відчувати, уявляти? Не розумію. Слід діяти. Здається, ти досі не маєш переко­наності в доцільності задуманого. Сумніви. Сумніви. Невже тобі не цікаво? Не виключено, що ми робимо це вперше взагалі, розумієш? Скажи, що поганого ми вдіємо, коли жива істота відчує природну насолоду? Що зміниться у світовому надбанні християнських цінностей чи становленні арсеналу праведників? Невже це завдасть істотного збитку світовій моралі, коли маленька, ображена природою пилинка раптом відчує насолоду, хай гріховну, чи як би там її не звали? Навпаки. Своїм невтручанням ми станемо в один ряд з байдужістю Творця. Хіба ні? Скажи, ти жалкуєш, врешті, що я тут з’явилася? – рішуче й навіть сердито запитала Ліка.

Я посміхнувся.

– Інколи ти буваєш нещирою. Ти не можеш так думати, і про це з нас двох знаю не лише я. Я справді не впевнений, наскільки це потрібно, принаймні мені. Після семи років аскетизму того, що ти по­дарувала мені, цілком достатньо,

– Годі, – зітхнула вона. – Пішли купатись. Починаю злитися.

Озеро того дня було казковим. У його воді ти забуваєш про все. Інколи стає трохи страшно, коли запливаєш далеко від берега. Ніколи і ніде я не бачив такої темної води. Здається, там, піді мною, – безодня. Величезні старі дерева, що ростуть навколо озера, схилили свої покручені віти в темну воду. Ми пливемо на протилежний берег, і час від часу по тілу пробігає раптовий холодний струм. Я майже впевнений, що те ж саме відбувається і з Лікою. Тому що ми обоє в передчутті, ми обоє знаємо, що станеться там, на тому березі, в лісовій гущавині, де пахне корою і мохом, де густа лісова трава сховає наші оголені тіла. І будуть кусатися комарі, але ми вже не чутимемо їх, і поляже під нами висока трава, і подадуться навтіки тисячі лісових казявок, і дехто з них загине під нашими спинами, і згодом ліс наповниться нашими голосними зітханнями, і настане та мить, коли нічого не потрібно, коли ти багатий і сильний, красивий і незалежний, і навіть такий, хто дізнався про справжній сенс життя.

– Нічого більше... Правда? – запитує Ліка.

І я, щасливо посміхаючись у відповідь, забуваю про будинок, роботу, забуваю, де ми й навіщо. Нас не від’єднати від природи, ми злиті з нею до самого вечора. Так минає наш вихідний. Коли вже зовсім сутеніє, ми, стомлені й зголоднілі, пливемо до берега. Дорогою додому ми мовчимо. Тоді Ліка буває розслабленою і меланхолійною, їй не хо­четься експериментувати, її енергія трохи сходить, і вона думає про щось зовсім інше. Я заглядаю в її світлі очі, і мені чомусь здається, що саме тоді вона згадує маму. Не знаю чому. Я не питаю в неї про це і не намагаюсь перевірити себе, я знаю, що так воно і є. Я теж згадую свою домівку, батьків, і ми продовжуємо мовчати. Потім ми прощаємось, розходячись по своїх кімнатах. Відходить день. Ніч. Сон.

 

Наступного дня, зранку, мене розбудив стукіт у  двері.

На порозі стояла Ліка.

– Ніколи не зрозумію тебе. Твоє призначення – проспати життя? Невже тобі не жаль часу, щоб витрачати його на сон? Життя минає. Скажи, ти розповідав їй про нас?

– Про нас?

– Хіба ми не є достатньо переконливою ілюстрацією еротики? 3натиме про неї хтось чи ні, – вона від цього не втратить.

– Можливо. Можливо, я це зроблю. Проте, не впевнений.

– Ти впустиш мене?

– Вибач. Проходь, будь ласка.

- Я тобі цього не забуду. –  Ліка  зайшла до кімнати. – Постав каву. Ти помітив тенденцію до зменшення людей красивих зовні, душею? – продовжувала вона, коди ми сиділи за столом і пили каву. – Це сталося зразу ж після кризи кінематографа, саме справжнього кіно з кінотеатрів, з великих екранів, з темних залів, де відбувалася таїна захоплення кіногероями. Глядач прагнув бути схожим на них, чарівних загадкових жінок, красивих і мужніх чоловіків. Усім здавалося, що кожен з кіногероїв крізь темінь залу контактує лише з ним, виділяючи в темноті саме його. Глядач так переймався образом, нама­гався наслідувати і бути схожим, що, зрештою, справді ставав подібним до своїх екранних кумирів навіть зовні. І тоді вулицями зустрічались Жерари Філіпи і Алени Делони, Клаудії Кардинале чи Орнелли Мутті. Тепер все більше й більше зустрічаєш виродків. Зникла магія темного залу, чарівна ілюзія великого екрану. Коли я думала про це, я згадала про наших. Я уявляю їх сприйняття навколишнього, як щось схоже на ситуацію в темному залі кінотеатру. Такий собі німий кінематограф. Може бути, завдяки нашому спілкуванню в їхньому темному світі виникає екран, який ми ілюструємо їм. Гадаю, ти можеш цілком успішно стати режисером-постановником захоплюючого еротичного серіалу, всі права застережені. Як виконавиця головної жіночої ролі не маю жодних претензій, всі відверті кадри демонструємо без купюр. Роз­повідай їй все до деталей, до дрібниць, але повинні бути почуття.                                                      

Ми ледь допили каву, як вона майже виштовхала мене за двері.

– Тобі час іти. У тебе заняття. Побачимось.

У мене знову був оптимістичний настрій. Ліці все ж вдалося розбуркати мене. Я йшов на нову зустріч з Олею, переповнений рішучості. Лікина захопленість передавалась мені, стимулювала і спонукала до дій, нових творчих експериментів з Олею.

Перше, про що я повідомив Олю, взявши її руки, було слово «кохання».

– Кохання, – повів далі я, – це високе безмежне, велике-велике, воно виникає між чоловіком і жінкою, це змушує їх прагнути бути разом, бути близько, відчувати одне одного духовно, фізично, це зветься гармонією. Коли губи зливаються в поцілунку, коли сплітаються тіла і з’являється багато-багато тепла, спільного тепла, що виникає між ними, тоді його хочеться все більше і більше, і немає межі його зростання. Тоді відчуваєш, як заважає одяг, він стає зайвим і недоречним. Хочеться звільнитися. Величезна насолода торкатися тіла скрізь, пестити і ніжити його, торкатися всіх потаємних частин і не відчувати заборони, не знати меж в цій тілесній близькості. Адже пестити можуть не лише сонячні промені, струмені дощу, руки мами, але й руки друга, якого ти любиш, який любить тебе.

Я ще довго й детально розповідав їй про секрети любовної гри. Розповів про нас з Лікою, про озеро – до дрібниць, продовжуючи стежити за обличчям, сподіваючись помітити зміну в міміці, чекаючи пробудження інстинкту, бодай зацікавленості, однак вона залишалась незворушною. Ще один сеанс дослідів не приніс очікуваних результа­тів. Я відчув, як знову наростає безсилля і роздратування. Всі мої старання не мали жодного ефекту. Очевидно, на її екрані не виникало спланованої нами мелодрами, або ж я був поганим режисером, або ж у даній ситуації потрібно було щось інше.

Увечері ми зустрілися з Лікою, щоб обговорити результати моєї спроби і накреслити нові плани.

– Я сьогодні намагалася пояснити Сашкові, що таке смерть. Але так нічого й не зуміла, навіть не спробувала. Я подумала: чи варто це робити? Як їм це поясниш? Що є смерть? Це вічна тьма? То це в них є. Вічна тиша? І це в них є. “Це і є смерть? – скажуть вони. – Тоді вона нічим не відрізняється від життя. Що ж тут незвичайного чи страшного?” Боже, вони наполовину мертві. Живі мерці.

– Не знаю, чи слід так думати.

Ліка була налаштована філософськи, і це помітно змінювало її темперамент. Вона ставала задумливою, стриманою, навіть сумною.

– Що далі? Ти знаєш? – запитала вона. – Ми живемо в обмеженому просторі, в замкнутому оточенні обділених людей. Невже ми зістаримось тут, як ці жінки в грубих хустках. Самі себе заточили у ці стіни і займаємось самовтішанням власної неспроможності. Скажи, ми невдахи чи дурні? Наша самопожертва, наша благородна любов до скривджених природою – не що інше, як пусті розваги і звичайнісінька омана.

Я знову відчув, як дивним чином її настрій позначається на мені. Це був вплив, якому я підкорявся майже беззастережно, мій організм негайно впадав в меланхолію слідом за Лікою. І я вже вкотре починав серйозно задумуватися, щоб, врешті, змінити своє життя, залишивши цей будинок, – я розумів, що все це реально. Такі думки поступово вселяли надію та оптимістичний настрій, хотілося якнайскоріших радикальних змін, і ці зміни мали бути неодмінно на краще. Від цього несподівано ставало радісно на серці. Я пригадував, що, зрештою, я ще досить молодий, що попереду нас чекає довге й світле життя. Здається, те ж саме відбувалося з Лікою. Ми обоє ставали реформаторами своїх доль. Перспектива докорінної зміни робила нас рішучими, дієвими. Якась безпідставна несподівана радість відвідувала нас, а за нею приходила ніжність і хотілося любити, кохатися.

Ми зробили це просто посеред кімнати, на підлозі.

Зробили рішуче, нетерпляче, ніби саме це мало прискорити нашу свободу.