Експеримент

Вона розсміялася. Це був жарт. Так подумав я тоді. Навіщо їй це було потрібно? Можливо, надокучили ігри зі мною? Певно... їй хотілося чогось нового. Щодня, щохвилини нові враження захоплювали її. Її вдача, її життя – це постійна зміна, вона епатажна, та чи не постійність ознака примітивності? Мені більше був до вподоби її стрімкий нестримний характер, розгнуздана екзальтованість і хіть, мені подобалося все це, як ніколи. Ідея теж почала імпонувати. Це означало, що я здобував найнадійнішу розумну живу істоту, з якою міг без боязні ділитися найпотаємнішим і мати виключну впевненість, що в неї не розв'яжеться язик.  Я мав підготувати Олю. Ліка брала на себе Сашка. З одного боку – це також було цікаво як експеримент, з іншого – нічого негідного людини чи небезпечного для її життя ми не несли. Навпаки. Та навіть з точки зору моралі, в її справжній сутності ми сприяли доброму, прекрасному. У всякому разі, я знайшов усі потрібні аргументи для самозаспокоєння. Словом, я погодився і наступного дня підійшов до Олі – вісімнадцятирічної сліпоглухонімої дівчини, з якою я проводив заняття. Вона сиділа у своїй кімнаті на ліжку, одягнена у світле плаття з мереживом. Сонячні плями рухались по ньому. Кошеня, що грілося на підвіконні, раптом зіскочило їй на  коліна. Вона здригнулася, але потім, відчувши рукою пухнасту шубку, посміхнулася. Я сів проти неї, як завжди, взявши її руки в свої, і чомусь вперше відчув хвилювання. Її обличчя знову посміхнулося. Вона чекала моїх слів, а я не знав з чого почати, сьогодні вперше за сім років. Здається, вона подорослішала. Я не помітив. Торкнувшись пальцями її рук, я побажав їй доброго ранку. Вона відповіла і ще раз посміхнулася. Я розглядав її обличчя. Сірі очі, великі, ледь підпухлі, вії завжди зволожені, ніби щойно стримувала сльози, губи з постійною тріщинкою. Я раптом подумав, що вони жодного разу не спробували губної помади. Підборіддя невеличке, овальне, дитяче, взагалі миле, шия тоненька, квола. Груди... на них якесь бліде мереживо, щось хворобливе і убоге у всьому. Як, цікаво, вона відчуває себе, уявляє? Як це все ж неймовірно: сліпо, глухо, німо...

Я раптом здригнувся. Вона досить відчутно тиснула на мої долоні,

«Спілкування» – відчув я. – «Спілкування» – наполягала вона.

– Бідне дитя, – подумалось мені, – все, що вона має.

Я знову привітався, побажавши їй доброго ранку.

Вона розсміялася.

Я зрозумів, що роблю це вдруге, і теж посміхнувся.

– Любов, кохання... – легко натиснув я на її долоню.

– Мама, тато, люди, життя, сонце... – відгукнулась вона.

– Жінка... Чоловік... – знову лагідно запропонував я.

– Мама, тато, брат, сестра? – запитала вона.

– Ні. Чоловік, жінка.

– Любов?

– Любов. Чоловік, жінка.

– Добре, – погодилась вона.                           

Я раптом погладив її обличчя. Від виска до шиї. Вона посміхнулась. Я зробив це ще раз. Подив і нерозуміння позначилось на лиці Олі. Проте, здається, вона чекала на те, що я зроблю це ще раз. Я погладив її волосся і відчув, як здригнулася її рука. «Те, що треба», – подумав  я. Я три­мав її руку і справді чув легке тремтіння, здавалось, вона потепліла.

– Чоловік. Жінка. Вони не схожі один на одного, – продовжив я. – Однак, саме це вабить їх, їй подобається те, що він не схожий на неї, йому – те, що вона не схожа на нього. Їм обом це цікаво. Розумієш?

– Розумію.

– Ти доросла і розумна, ти молодець.

Вона посміхнулась і стисла мені руку.

– Коли вони діти, вони граються разом, не помічаючи різниці. Коли вони стають дорослими, то бачать, що вони різні, але згодом вони знову хочуть бути разом. Близько.

– Розумію. Одному недобре,

– Саме так. Їм обом хочеться бути разом, близько.

– Близько. Одному недобре.

Вона знову стисла мені руку. Я збагнув, що розповідаю не про те, або ж не так як слід. Так чи інакше, вона не розуміла мене, вірніше, розуміла не до кінця, але, певно, в цьому був винен я сам. Я не знав, як пояснити все це словами, здається, в даному випадку вони були безсилі. Ясна річ, цього не поясниш, Ліка була права, тут потрібен контакт. Але як я можу це зробити? Яке моральне право? І знову я про мораль. Я чомусь вже вкотре, майже механічно, погладив її по обличчю. Вона посміхнулась.

– Спілкування, – відчув я на своїй долоні.

Я був розгублений. Мені здалась безглуздою і непотрібною вся ця затія. Мені хотілося тепер до Ліки. Хотілося сказати про те, що нічого з цього не вийде, а ще дужче хотілося того, про що я так бездарно намагався пояснити цій дівчинці.

Я раптом побачив за вікном директрису. І наш задум здався мені ще більше недоречним, непедагогічним і шкідливим.

Я попрощався з Олею.

 

Увечері ми зустрілися з Лікою у моїй кімнаті.

– Гадаю, з цього нічого не вийде. Взагалі, навіщо? Я не розумію.

Ліка дивилась кудись у вікно і, схоже, не слухала мене.

– Як ти гадаєш, кава з солодким перцем – це смачно? Вершки із зернами гранату – це цікаво. Слід спробувати, еклектичні речі мене збуджують. – Вона поглянула на годинник: – Ми запізнюємось на педраду. Ходімо!

Скочивши з місця, вона подалася до виходу. Я попрямував слідом. Вона не хотіла говорити про це. Я знову втрачав бали.

Ми зайшли до актового залу, коли вже всі зібралися, здається це вже стало традицією, я маю на увазі наші запізнення. У всякому разі, очевидно, так вважала адміністрація, що уособлювала, по суті, собою неприступна твердиня, Китайська стіна, нездоланна Горгона, ортодоксальна глиба, найконсервативніша пуританка, згусток цноти, доісторична копалина Зінаїда Самойлівна Сомова. Її велика, кругла, з високою, майже канонічною зачіскою голова виглядала з-за трибуни. Трибуна була темно-червоного кольору. Важкі оксамитові штори на вікнах теж були червоні. Темна гнітюча атмосфера із запахом цвілі та здохлого пацюка – все лишалося таким, як і сім років тому, коли я вперше приїхав до цього будинку. Ті ж педагоги – пристарілі жінки з теплими хустками на плечах, ті ж засиджені мухами дві дивні люстри, схожі на засохлих павуків, сердитий погляд директриси за трибуною, а за нею маленька сцена з важкою темною шторою. Очевидно, у цій залі колись дуже давно могли відбуватися сімейні спектаклі господарів дому, чи, можливо, там, на сцені, грав оркестр і танцювали пари, певно, все так і було. А потім скінчилося, і нато­мість з’явилася ця червона трибуна з графином. Сьогодні я був не самотній, зі мною була Ліка. Директриса інколи відривалась від написаного і кидала погляд в зал. Він був повний осуду, ненависті й зневаги і стосувався саме нас двох. Огрядні жінки з хустками на плечах теж хмурніли, озираючись в наш бік, і переймались обурен­ням. Нас це тішило, і ми, стримуючи сміх, зображували каяття.

– Цікаво, вони були колись молодими? – шепотіла до мене Ліка. – Було б добре залити їх формаліном, всю цю залу, з трибуною, директрисою, щоб потім показувати, які дивні істоти населяли Землю.

Ми знову стримували сміх.

– Які жінки тобі подобаються? – продовжувала шепотіти Ліка. – Що ти любиш, відзначаєш в них? Хочу знати для себе.

– Що найбільш зворушує мене в жінці? Правду? Я просто млію від дивного солодкого позитиву чи то туги, чи то... не знаю. Словом, мене збуджує жінка, що плаче, жінка, що соромиться і та, що кор­мить груддю і не соромиться, мені не дуже подобаються жінки оголені, але дуже –ті, що оголюються, краще та, що здатна оголитися, ось-ось це зробить.

– Мені важко буде сподобатись тобі, хіба що останнє.

На нас знову спрямувались засуджуючі погляди колег – жінок під теплими хустками,

– Знаєш, коди я вперше відчула оргазм? – захоплено зашепотіла Ліка. – Взагалі, як я відчувала. Це могло статися де завгодно, мені варто було схрестити ноги, просто, випадково, ненавмисне, все відбувалося некеровано, неплановано. Коли я це робила, я відчувала те, що я мала б відчувати з чоловіком, і я не відчувала цього з жодним. Можливо, це була якась дивна фригідність, однак не думаю... ні. Я ніколи не прокидалась у вологій постелі в юності, я не знаю, що таке еротичні сни, можливо, це жіноча фізіологія, адже в тебе це було. Правда? Ти змочував постіль сім’ям у свої п'ятнадцять, коли тобі снилася оголена класна керівниця, чи дівчинка з сусідньої парти, що дозріла раніше тебе? Правду і тільки правду!

Я покірливо кліпнув очима.

– Нічого подібного у мене не було, – зітхала вона, – нічого не було довго-довго. Думаю, все так і залишилося б, або ускладни­лося, якби не чоловік, який показав мені все, як слід. Я відчува­ла це і потім, відчувала все, як має бути, – вона тихо розсміяла­ся, – як має бути...

– Де він тепер? – прошепотів я.                     

– Що?

– Де він тепер, той чоловік?

– Біля сім’ї. Як і має бути.

Вона знову довго сміялася.

– Чому ти смієшся?

– Я пригадала, як мені було соромно. Але я хотіла. Він був ніжний, це важливо. Інакше – не знаю. Взагалі, я вдячна. Але як мені не сподобався запах його сім’я, боже, як не сподобався. Потім я звикла.

– Запах – це важливо.

– Що? Запах? Голосніше.

– Запах – це подразник, який нашим доступний.

– Не знаю, не впевнена. Взагалі, я думаю, що з ним щось не так, боюсь, що він просто неспроможний, навіть тоді, якби він бачив чи чув. Я дала йому доторкнутися до грудей.

– Ти про кого?