Дорога

Вона продовжувала безглуздо дивитися на нього. Потім мовчки пішла до виходу.

- А що з трупом? Куди його? - гукав навздогін міліціонер. Рената не зупинилась. На вулиці вона чомусь не пішла до авто, а попрямувала в протилежний бік, перетнула дорогу і зайшла в найближчий сквер. На лавах сиділи пенсіонери з сусідніх будинків, прогулювались молоді мами з дитячими колясками, квапились кудись перехожі. Рената присіла на одну із вільних лав. Дерева майже скинули до останнього листя. Десь далеко за містом сідало сонце. Певно, воно було червоного кольору. Його не було видно, але на найвищих верхівках дерев гілля було червоного відтінку. Чомусь дуже не хотілося, щоб наставав вечір. Не хотілося їхати додому.

- Візьміть свіжу програмку. Маю захоплюючі кросворди та ребуси...

Рената підвела голову. Поруч стояв худий згорблений дідок в

окулярах з величезними лінзами, тримав у руках оберемок газет і щось жував, ритмічно рухаючи старечою щелепою.

- Візьміть... Є чудовий збірник анекдотів. Корисні поради лікаря. А ось прекрасна книжечка про секрети кулінарії. Без неї ніяк не обійтись...

Рената дивилася на старого, на його величезні лінзи, в яких відби­валися голі дерева, і не розуміла, навіщо він тут і що йому від неї потрібно. Вона схилила голову і продовжувала сидіти.

А голос дідка вже чувся десь далі, біля інших лавок, розповідаючи про доцільність голодування, про корисність обливань...

Згодом вона їхала нічним містом. Міських вогнів ставало все менше й менше. І от тепер - це була неосвітлена лісова дорога. Рената зупинила автомобіль.

- Щось сталося... - почувся голос Кабова. - Я втратив свою дорогу, яка приносила мені смиренність. Сьогодні вона більше не потрібна мені. Чому все так сталося? Чому вона, врешті-решт, зіграла зі мною цей злий жарт... І запропонувала мені вас, коли у мене не залишилось часу жити...

Рената підвела голову і ще довго дивилась на чужу нічну дорогу, що губилася у пітьмі.

Дома вона підійшла до дзеркала. Якийсь час вона розглядала об­личчя, очі. Потім зняла телефонну трубку і набрала номер.

- Слухаю, - почувся знайомий голос адвоката.

- Мені погано... - промовила Рената і опустила трубку.

- Я буду через десять хвилин... - чувся голос з трубки.

Рената стояла біля дзеркала. По її щоці скотилася сльоза і щезла в сутінках квартири. Вранці, коли вони ще лежали в її постелі, подзвонив телефон. Рената потяглася до трубки.

- Слухаю... - хрипко мовила вона.

Адвокат поцілував їй плече.

- Алло... - повторила Рената.

- Тато не вбивав! - почувся дитячий голос, і в трубці залунали короткі гудки.

- Алло! Дівчинко! - покликала Рената.

Адвокат цілував її плечі.

- Кому не спиться в таку рань?

Рената мовчала.

Він цілував її плечі, шию, обличчя.

Вона лежала задумлива, дивлячись в нікуди, і раптом губи її якось дивно посміхнулися.

- Ти знаєш, я ніколи не могла пригадати, коли я стала жінкою. Це щось загадкове й не зрозуміле. Якось у восьмому класі у нас була медкомісія, і там раптом виявилось, що серед дівчат класу я єдина була не дівчиною. Дізнавшись про це, мій суворий татко ледве не прогнав мене з дому. А я нічого не могла пояснити. Це й досі лишається для мене загадкою. Інколи мені сниться страшний сон. Мене, дівчинку, ґвалтує якийсь чоловік у білому халаті. Мені ніколи не вдається розгледіти його обличчя. Часом мені здається, що я вже бачила його колись. Але коли? Де? Цього я згадати не можу...

Адвокат продовжував цілувати її тіло, а по щоці в неї скочувалась сльоза,

 

Була вже пізня осінь, коли вранці дерева і дахи залишених на тротуарах авто вкривалися памороззю. Рената їхала своїм звичним маршрутом і раптом на одному з перехресть помітила знайому худорляву дівчинку з великими темними очима. Вона зупинила машину і відчинила дверці.

- Аню! Це ти?

Дівчинка стояла на переході біля світлофору, тримала в руках шкільний портфель і дивилася спідлоба. Рената вийшла з автомобіля. Лаючись і сигналячи, водії об'їздили червоний БМВ.

Вони стояли одна проти одної.

- Хочеш, я підвезу тебе до школи? - запитала Рената.

Дівчинка мовчала і похмуро дивилася під ноги.

- Ти не повинна погано думати про мене. Ми могли б зустрітися і поговорити. Ми могли б поговорити про твого тата.

Дівчинка рвучко підняла голову і сердито поглянула на Ренату.

- Татко не вбивав! - випалила вона і побігла геть.

Зима прийшла непомітно, але, здається, надовго, відразу ж змусив­ши забути про останні теплі осінні дні. Майже кожного дня падав сніг.

Рената сиділа в своєму кабінеті, кутаючись в теплий шарф і дивилася у вікно. Подзвонив черговий.

- Тут до вас прийшли.

- Пропусти. Хай піднімуться.

- Я пропускаю, а вона не йде.

- Хто вона? Говори толком.

- Не знаю. Дівчинка.

Рената задумалась.

- Я зійду. Хай зачекає.

Вона збігла сходами.

В коридорі, біля пропускника, де сидів черговий, стояла Аня. Рената зупинилась. У великих темних очах дівчинки вже не було тієї непідроб­ної дитячої сердитості й обурення. Вона начеб подорослішала за цей час. Зникла худорлявість в її постаті, і Рената відчула, що вона дуже рада цьому і тому, що ця дівчинка прийшла до неї. Їй захотілося зробити для неї щось хороше, вагоме, їй захотілося зробити так, щоб ніколи в житті цій дівчинці не було більше сумно і непривітно. Щоб життя її було світлим і дивовижним, і щоб такою ж світлою і диво­вижною була її дорога.

Коли сонце вже схилялось до горизонту, а на верхівках дерев ще ледь світилася паморозь, вони йшли засніженим сквером. Падав рідкий сніг. Але десь там, за його білою пеленою, за верховіттям пробивалися шматочки блакиті, нагадуючи про те, що за зимою неодмінно прийде весна, і потечуть струмки, змиваючи і забираючи з собою все сумне й прикре, журбу і печаль, лишаючи тільки любов і радість, і довгу світлу дорогу без кінця.

м. Новомиргород, Кіровоградська обл.