Дорога

- Випити не хочеш?

- Ні.

Ліфт зупинився.

Він вийшов на шостому. Вона їхала до себе на дванадцятий.

Наступного дня Рената як ніколи рано була на робочому місці.

- Кабова до мене! - рішуче скомандувала вона.

Сьогодні він був неголеним і здавався схудлим, обличчя набуло земляного кольору.

- Ви погано почуваєте себе? - запитала Рената, коли за міліціонером зачинилися двері.

- Коли ви поруч? - він посміхнувся.

- Ви могли б зробити для мене те, про що я попрошу? – дуже серйозно запитала вона.

- Навіщо ви питаєте?

- Допоможіть мені врятувати вас.

Він знову посміхнувся. Потім задумався.

- На жаль...

- Чому? - майже сердито запитала вона.

- Це неможливо.

- Поясніть.

- Якось іншим разом я зроблю це. Обіцяю.

- Але іншого разу може не бути. Ви розумієте це?

- На жаль...

- Так що ж ви, чорт забирай?!

Кабов поглянув на Ренату. Сумна посмішка з'явилася на його обличчі.

- Як добре ви це сказали тоді, "я ще пам'ятаю ту ніч". Господь великий експериментатор. Він створює ситуацію, абсолютно не пла­нуючи наперед і не задумуючись про наслідки, і лише потім спосте­рігає, що ж вийшло. Так він створив ніч і побачив, що це добре. Певно, так само, не задумуючись, він створив жінку, і теж вийшло непогано. Чи не правда, досить самовпевнено - спочатку щось робити, і лише потім пересвідчуватись добре це чи погано? А все через те, що нема перед ким держати відповідь, нести відповідальність. Не те що в умовах довершеного законодавства.

- Залишимо Бога, він непогано попрацював. Поговоримо про вас. Тим більше, спираючись на довершене законодавство, як не як, у цьому кабінеті я визначаю тему розмови. Я знову була у них. Вони люблять вас дуже. Вони сумують, - рішуче говорила Рената.

Обличчя Кабова раптом позначилось сумом. Він поглянув у вікно.

- Я теж люблю їх... - задумано мовив він, - як би мені хотілося поцілувати ваші губи. Я ніколи раніше не цілував таких.

Рената схилила голову.

- Сьогодні я передаю вашу справу до суду, - майже байдуже мовила вона.

- Це означає, що ми більше не побачимось?

Рената кивнула. Настало мовчання.

- Здається, між нами лишається щось незавершене чи недовершене, так вірніше. У вас нема такого відчуття?

Рената мовчала.

- Саме так, - продовжував Кабов, - але головне те, що цього вже ніяк не змінити. Якби у мене була можливість убити те, що визначило останні події мого життя, я б убив. Зустріч з вами - вишуканий біль, посланий з неба. Однак я не бачу підстав обурюватись, адже своє­рідністю мислячої істоти і є розуміння вільного підкорення долі, а не безглузде пручання їй. Проте як все ж людині не хочеться помирати. Не знаючи і не уявляючи, що саме відбувається з нею, вона пручається з останніх сил, як від чогось свідомо неприйнятного. Дикість...

- Як я стомилася... Я б не хотіла, щоб ви тримали на мене зло...

- Я не тримаю. Ви ні в чому не винні. Однак ви одна з причин, про яку сьогодні я думаю, як про одну з основних.

- Я не розумію вас. Ви знову щось приховуєте. Слідство по вашій кримінальній справі закінчено, - Рената відклала папери, - і я більше не маю права ставити запитання. Але скажіть мені тепер не як слідчому. Навіщо ви їздили на покинуту дорогу? Вона повинна була стати останньою?

Кабов підвів голову і довго дивився на Ренату.

- Ви просто диво... - ледве чутно мовив він, очі його раптом заблищали. – Дозвольте, я піду...

- Але чому? - не стрималась Рената.

- Подаруйте мені щось на згадку. Що-небудь з вашого одягу. Можливо, цей пояс. Ви були так звабливі у цьому сірому плащі...

- Ну що ж ви за людина така?! - майже у відчаї вигукнула Рената. - Ви вимучили всіх навколо себе!

- Так ви даруєте мені його? - тихо запитав Кабов.

- Візьміть, що хочете, але будьте милосердним. Зжальтесь над тими, хто вас любить.

- Гаразд, - несподівано спокійно відповів він, потім знову витримав паузу і запитав. – Дозвольте, я зроблю це письмово? Я напишу вам листа. У вас є конверт? Це буде мій перший лист до вас. Наступні я писатиму вам звідти.   

Рената нервуючи витягла з шухляди папір, конверт і подала Кабову. Він взяв авторучку, потім поглянув на Ренату, не починаючи писати.

- Скільки вам необхідно часу?

- Чотири хвилини.

Вона поглянула на годинник і вийшла з кабінету.

В коридорі стояв міліціонер. Рената зупинилася.

- У тебе є закурити?

Міліціонер витяг з кишені пачку дешевих цигарок і винувато погля­нув на Ренату. Не звертаючи уваги, вона взяла цигарку. Міліціонер запропонував вогню. Рената закурила.

Кабов закінчив писати, вклав листа до конверта і заклеїв його. Потім поглянув на вішалку, де висів її плащ, витяг з нього пояс і підніс до обличчя.

У двері постукали.

- Прошу, - відгукнувся він, ховаючи пояс до кишені.

- Ви закінчили? - почувся її голос.

- Так, будь ласка.                     

Кабов сидів на своєму місці.

- Ви можете пообіцяти мені прочитати його вдома, перед сном? - квапливо запитав він.

- До чого ці епістолярні ігри? Я й так роблю багато зайвого. Ви не помітили? Я умовила адвоката, я ходжу до вашого дому, невже ви не здогадуєтесь, чого мені це варто. А ви, як і раніше, залишаєтесь тупим впертим бовдуром. Чому ви відмовляєтесь від захисту? Адже це вірний шанс на успіх справи. Кому потрібне ваше хлоп'яцтво?

Він ніжно дивився їй в очі.

- Якщо ви цього хочете, я згоден.

Рената поглянула на Кабова трохи здивовано.

- Дозвольте я тепер піду до себе, - мовив він.

Рената наблизилась до Кабова, присіла біля нього, як колись, і поцілувала в губи. Кабов продовжував дивитись, не змінюючи виразу очей. Щось упокорене було в них, тихий світлий смуток і смиренність виражали вони. Рената піднялася. Потім взяла його руки в свої і поцілувала їх.

- Я шаленію від ваших пальців, Кабов, - усміхнулась вона. - Все буде добре. Я дуже вдячна.

- Я можу йти? - запитав Кабов.

- Ви без настрою? Не гнівайтесь.

- Ні, все нормально.

Кабов піднявся зі стільця.

 

Коли міліціонер повів його з кабінету, Рената сіла до столу і взяла в руки листа. Дрібний вишуканий почерк був рівним, спокійним.

Вже дорогою до автомобіля, застібаючи плащ, вона помітила відсутність поясу і посміхнулася.

Коли вона увійшла до своєї квартири, радісне відчуття досягнутого не полишало її. Вона зняла плащ і звично кинула його на вішалку. Потім раптом зупинилася у дверях. Посмішка зникла з її обличчя. Рухи стали швидкими й нервовими. Вона повернулася назад, витягла з плаща листа і розірвала конверт.

Мила Ренато!

Таємниця моя проста й банальна. В ній нема нічого піднесеного й загадкового. Все надто прозаїчно. У мене рак, і дуже скоро я помру. Я навіть не знаю, чи доживу до суду. Чи вистачить сили. Навіщо мені все це? Я не знаю. Чому тепер свого листа пишу саме вам, я теж не знаю. Щось сталося. Я втратив свою дорогу, цю особливу нічну дорогу, що дарувала мені смиренність. Сьогодні вона більше не по­трібна. Чому все так сталося? Чому наприкінці вона влаштувала зі мною цей злий жарт, запропонувавши замість себе вас, коли у мене не залишилось часу жити.

Я винен перед дружиною, а ще більше перед дочкою. Я нічого не зробив суттєвого для них. Мені навіть нема чого їм сказати на прощання. Чи простять вони мене? Чомусь до сліз жаль дочки. Як би хотілося, щоб у неї було щастя. Подружіться з нею. Здається, ви повинні сподобатись одна одній.

Коли Рената переступила поріг відділення, черговий міліціонер, що тримав трубку, побачивши слідчого, опустив руки.

- Не можу додзвонитися до вас. Кабов повісився. В камері.

Рената стояла посеред коридору і дивилася на молодого міліціонера.

- Що з ним робити? Неприємності будуть? - запитував міліціонер.