Дорога

- Пробачте, я дійсно став доволі говірким. Здається, за ці кілька днів я пригадав і вимовив більше слів, ніж доводилось говорити протягом останніх кількох років. Самому гидко. Мені важко зрозуміти, що зі мною. Я втратив самоаналіз. Можливо, у мене щось з головою чи з душею, не знаю. Певно, я дурень, але мені до душі моя нова якість. Кажуть, юродиві ближче до Бога. Мені ж хочеться бути ближче до вас. У кожного свій Бог. Вибачте мене.

Кабов опустив очі.

- Я зібралася писати рапорт. Я відмовляюся вести вашу справу, - задумано мовила Рената.

Кабов мовчав.

- Ви чуєте мене?                                    

- Скажіть, Ренато, навіщо ви зробили це, тоді, вночі? Я щоразу думаю про це. Я не згадую про сім'ю, я не думаю про дочку, мене не цікавить моя кримінальна справа. Я думаю про ту ніч. Що могло статися? Адже мені завжди була потрібна ця дорога. У ній я знаходив те, чого не міг знайти тут, серед людей. Тепер, здається, вона стала мені нецікавою. Вона втратила свою звабливу силу і суть. Певно, я позбувся найважливішого в моєму житті. Але чи одержав я щось взамін? Мені важко зосередитись. Все, що відбувається зі мною сьогодні, не підлягає ніякій витримці. Мене раптом докучливо стало цікавити питання сходження з розуму, механізм його переходу від реальності до інфернальності. Є відчуття, що я на порозі і в повній готовності зробити перший крок.

Схоже, тепер Рената не слухала Кабова, а думала про щось своє. Трохи згодом, в такій же задумі, вона йшла набережною, де холод­ний осінній вітер турбував темну ріку, намагаючись викинути її на берег. Навіщо і з чиєї волі вона вв'язалась у все це? Незрозуміле почуття відповідальності все більше не відпускало її. Цей чужий дивний чоловік. Невже він став близьким? Адже не було жодних планів будувати стосунки, тим більше будити почуття. Незалежність та гармонія з самою собою визначали її життя. Вона завжди діяла, як хотіла, інколи керуючись миттєвим зухвалим бажанням, що збадьо­рювало. Але це було вільне незалежне бажання, яке не приводило ні до розчарувань, ні до каяття. Тепер на її плечі навалився несподіваний, незрозумілий тягар. Чи то за гріхи, чи то в нагороду. Вона ніяк не могла визначитись. Начеб підсумовувалось щось дуже важливе.

Так вона йшла міркуючи, доки не зупинилася біля сірого п'ятипо­верхового будинку. Трохи пізніше вона зайшла в нього.

Двері відчинила дружина.

- Це ви, - сказала вона, - прошу, заходьте.           

У дверях до сусідньої кімнати стояла худорлява дівчинка з великими темними очима. Вона непривітно дивилася на Ренату. Потім, мовчки грюкнувши дверима, зникла за ними. Дружина поглянула на зачинені двері.

- Ходімо, - звернулась вона до Ренати.

Вони знову сіли до круглого столу, вкритого зеленим обрусом з великою плямою. Рената раптом помітила за спиною дружини на чорному піаніно, що стояло біля стіни, велику фотокартку в рамці. Минулого разу на її місці стояла ваза зі штучними квітами. Рената пам'ятала це. Фотокартка була досить давньою, очевидно, зроблена років десять тому. На ній був він з дружиною і немовлям на руках.

Дружина мовчала.

- Незабаром суд. Вашому чоловікові потрібен хороший адвокат. Я можу порекомендувати порядного юриста, - почала Рената.

Дружина потупила очі.

- Це тюрма? Йому багато присудять? - запитала вона.

- Не думаю. Проти нього немає серйозних доказів, і залежно від обставин вирок може бути не таким вже й суворим. Я зроблю все від мене залежне.

- Чому? - раптом запитала дружина.  

Питання було несподіваним. Рената зрозуміла, що сказала зайве. Якийсь час вона відшукувала слова. І враз висловилась досить щиро.

- Тому, що доля вашого чоловіка не байдужа мені.

Дружина знову опустила очі і захитала головою. Схоже, ця новина майже не здивувала її.

- Я зовсім не та жінка, про яку ви подумали. Я не його жінка. Гадаю, ви це розумієте.

Дружина знову захитала головою.

- Я хотіла сказати вам, - продовжувала Рената, - це важливо. Він зовсім байдужий до свого майбутнього. Інколи він поводить себе так, ніби навмисно бере на себе провину, можливо, якої не заслуговує. Я не знаю чим пояснити це. Я сподівалася на вашу допомогу.

- Яку? - не піднімаючи очей, запитала дружина.

- Не знаю. Адже існує підхід до кожного. Досвід спільного життя міг би вам щось підказати, пояснити.

- Я відвикла... Я не пам'ятаю... Все це було дуже давно...

Обидві жінки знову мовчали.

Рената ще раз поглянула на фотокартку. Здавалося, вона намагалася щось пригадати.

- Скажіть, - запитала дружина, - чому ви так відповіли? Я маю на увазі вашу участь в долі чоловіка. Вибачте.

Рената не відразу знайшла відповідь.

- Я відповідаю за його справу. Врешті-решт, це мій обов'язок вести справу чесно й справедливо. Я намагаюсь розібратися і, якщо по­трібно, допомогти.

Дружина піднялася з-за столу.

- Вибачте, мені треба зайнятися дочкою. У неї академконцерт.

Вона помітно нервувала.

Піднімаючись, Рената знову поглянула на фотокартку в рамці. Якесь дивне невизначене почуття з'явилося в неї. Почуття, ніби вона бачила на ній когось знайомого, але не Кабова, тобто не її теперіш­нього підслідного, а іншого, кого вона знала колись, а можливо, й не знала, і їй це лише здалося.

- Якщо дозволите, я залишу вам свої телефони, - вона простягла дружині візитку, - можливо, ви захочете подзвонити.

 

Наступного дня зранку була непогода. Генерал сидів у своєму кабінеті і говорив, не полишаючи курити. Рената сиділа в кінці довгого столу і слухала генерала вже чверть години.

-...І потім ви самі говорили мені про це. Минуло два тижні. Слід завершувати справу і передавати до суду. У нас купа незакінченої роботи. Ви зобов'язані...

Коли генерал починав говорити про обов'язки, його врешті зовсім переставали слухати. Рената дивилася на його великі окуляри в роговій оправі красивого торф'яного кольору і думала, що конвеєрна машина правосуддя працювала чітко, безперебійно, як потокова лінія на добротному німецькому виробництві. І що, як і кожному виробництву, для безперебійної роботи йому необхідне безперебійне надходження сировини. І що їй самій доводиться ритися в ній, часом не задумуючись про її походження. Невідомо, як би вона повела себе з Кабовим, не було б тієї ночі, яку (вона напевно знала) забуде через кілька днів, і від вражень не залишиться і сліду, її вабила миттєва нервова свіжість експромту, і вона зробила це не задумуючись, як звикла. Тепер все переінакшилося, несподівано змусивши її нести тягар співпереживан­ня, а можливо, й співучасті.

- Про що ви думаєте? Ви не слухаєте мене? - знову почувся голос генерала.

- Вам здалося. Я все зрозуміла.

- Тоді виконуйте...

Рената піднялася зі стільця і вийшла з кабінету. Генерал провів її підозрілим поглядом поверх красивої рогової оправи і знову закурив. Коли Рената їхала додому, поряд сидів її молодий колега.

- Ти мусиш взятися за цю справу, - квапливо говорила вона.

- Ти ж знаєш, для тебе я зроблю все можливе. Але навіщо тобі це?

- Важко сказати. Можливо, я люблю його.

- Це я можу зрозуміти.

- Завтра я передаю справу до суду. Він не слухає, коли я говорю йому про захист. Проте я ще раз намагатимусь переконати його.

Молодий чоловік посміхнувся.

- Не замочити б мені якусь старушенцію, щоб хоч раз відчути піклування.

- Ми з тобою хороші друзі. Ближче друзів не буває. Мені не хочеться навіть думати про те, що все це можна знищити. А такий засіб є - це шлюб. І ти це розумієш не гірше, ніж я.

- Твоя позиція старомодна.

- Я незалежна від законів моди. У мене є можливість жити власним розумом. Давай залишимо це.

Червоний БМВ зупинився біля їхнього будинку. Вони вийшли з автомобіля і попрямували до парадного.

- Я хочу, щоб ти завтра зустрівся з ним, - продовжувала вона.

- Гаразд, - байдуже відповів він.

- Хочу, щоб ти був зацікавлений. Пам'ятай, ти робиш це для мене.

- Я це пам'ятаю.

Він натис кнопку ліфта.

- Слід, щоб він повірив тобі. Перевербуй його на оптимізм. Він повинен зрозуміти, що вам потрібно бути разом, інакше нічого не вийде. Не знаю, навіщо я тобі це кажу. Ти сам все знаєш краще за мене. Вибач, я нервую,

Вони зайшли до ліфту.

- Можна я піднімусь до тебе? - запитав він.

- Не сьогодні. Вибач. Нерви. Хочу заснути.