Дорога

- Ти говориш неправду, як і всі лягаві.

Вона посміхнулась і поцілувала його руку. Потім піднялася і зайняла своє місце біля столу, ставши помітно іншою. Здавалося, вона знову була зосереджена і незалежна.

- Скажіть, підозрюваний Кабов, де ви були в ніч на сьоме листопада цього року? - серйозно запитала вона.

- Я їхав своїм автомобілем лісовою дорогою.

- Куди і навіщо ви їхали?

Він мовчав. Це питання хвилювало його кожного разу, коли він вирушав до лісової дороги. Рената дивилася у вікно, де знову падало листя.

- Ти давно перестав любити дружину?

- Не пам'ятаю.

- Адже вона могла стати другом...

- Можливо... Проте я хотів би відповідати по суті справи.

- Саме цим я тепер займаюсь, - Рената взяла авторучку. - Отже, ви підозрюєтесь у вбивстві громадянки Калашнікової В.М. І перш за все - це лише підозра. Що ви можете сказати по суті справи, або ж у своє виправдання?

- Гадаю, все так і було.

- Тобто?

- Вона потрапила мені під праве колесо. Так, очевидно, так все і сталося.

- Ви говорите, ніби допускаючи можливість, а не з упевненістю констатуючи. Ви могли б цілковито стверджувати, що здійснили наїзд?

- Була негода. Важко було розгледіти що-небудь.

- Отож, ви не можете сказати напевно, що здійснили наїзд?

- Мені здається, я почув удар з правого боку.

- Коли ви це почули? Ви почули це?!

- Не знаю. Не пам'ятаю.

- Вибачте, є висновок експерта. Під час огляду вашого автомобіля ніяких зовнішніх ушкоджень або ж слідів крові не виявлено.

- Але їх могло вмити дощем.

Рената підняла очі.

- Скажіть, Кабов, навіщо ви їздили на покинуту дорогу?

Він знову мовчав. Вона дивилася на нього і теж мовчала.

- Ви любите осінь? - раптом запитав він.

- Більше всього на світі, - не задумуючись, відповіла вона. - Осінь нагадує душі про найголовніше. Мені здається, всі останні пори року лише другорядні явища, що доповнюють її.

- Поїдемо коли-небудь до осіннього лісу, я подарую вам тернову гілку.

- Я поїду, - ледве чутно відповіла Рената.

- Коли мені здалося, що був удар, - продовжував Кабов, говорячи поспіхом і ледь нервуючи, - я розвернув автомобіль і через кілька метрів побачив її па узбіччі. На обличчі у неї була кров. Вона була ще живою. Я вирішив їхати до найближчої клініки. Без інструменту робити було нічого. По дорозі вона померла. Очевидно, у неї був ушкоджений мозок, її можна було не везти до лікарні. Вона була безнадійна. Коли вона померла, чомусь стало не по собі. Там, у лісі, є озеро, чи річка, не знаю, словом, я вирішив. Але не доїхав. Я зустрів вас. Страх минув. Зникло бажання взагалі щось робити. Я навіть забув про те, що сталося. Не знаю, чим це пояснити. Настав якийсь дивний стан легкості, безвідповідальності. Він і досі зі мною. Я не боюся суду, мене не лякає вирок. Єдине хвилює - те, що я завдаю вам клопоту. Я хочу, щоб ви відкинули всі вагання і довели справу до кінця, як і слід, відповідно до закону. Дозвольте я тепер піду.

- Вибачте, розмова не закінчена. Професійний обов'язок змушує мене розібратись і вирішити справу, як належить. Ви сказали, що потерпілу, коли вона була ще жива, ви везли до лікарні для надання допомоги і зовсім не для того, щоб втекти з місця злочину, тобто керувалися законами честі та людського милосердя.

- Але як лікар я розумів, що це марно.

- І тим не менш, це залишало за вами право на спробу врятувати?

- Ніколи не слід відмовлятися від спроби врятувати, навіть коли немає шансів.                                         

- Це означає, що ви діяли, як веліла вам совість людини і обов'язок лікаря?

- Очевидно, з цим можна погодитись.

- Скажіть, чи можна допустити, що удар, який, як ви говорите, здалося був, це лише те, що вам здалося, а насправді ви побачили на узбіччі людину і повернули автомобіль?

- Але по цій дорозі, крім мене, практично ніхто не їздить.

- А не могло бути так, що так само думав хтось іще, скажімо, той, хто залишив стару на покинутій дорозі?

- Мені щоразу здається, що ви намагаєтесь завести слідство на хибний шлях, - ледь посміхнувся Кабов.

- У мене ж таке враження, що ви несерйозно ставитесь до ситуації, що склалася. Нірвана минає, і приходить реальність, справжня й безжалісна. Пам'ятайте про це.

Кабов закашлявся.

- Можна я піду до камери?

- Ви встигли звикнути до неї?

- Здається, вона нічим не гірша покинутої дороги, тим більше - багатолюдних вечірок.

- Облиште. Вам слід подумати, як виплутуватись з обставин, що склалися.

- Повірте, я не впевнений, що це тягар.

- Вам подобається бути дурнем?

- Над цим варто подумати.

Рената натиснула кнопку, і до кімнати увійшов міліціонер.

- Відведіть заарештованого, - похмуро мовила вона.

 

Коли вечірні сутінки тулилися до вікон її квартири, вона увімкнула схожого на крокуючого червоного динозавра нічника і знову долила в склянку чогось темно-вишневого. Повільно випивши, вона довго дивилася на темне вікно. Потім зняла телефонну трубку і набрала номер.

- Слухаю, - відповів чоловічий голос.

- Привіт, - сказала вона.

- Я буду за п'ятнадцять хвилин, - знову відповів чоловічий голос.

- За десять, - попрохала вона.

- Гаразд, - погодився чоловічий голос.

Вона поклала трубку і знову налила в склянку.

Стрілки годинника зійшлись на десяти, коли подзвонили у двері.

Він був високий, стрункий, тридцяти-тридцятип'ятилітнього віку, з темним коротким волоссям, засмаглим худорлявим обличчям і відмінними зубами, це з'ясувалося, коли він посміхнувся і поцілував її.

- У тебе кепський настрій? - запитав він.

- Роздягни мене, будь ласка, скоріше і помовчимо. Увесь вечір. Будь ласка.

- Гаразд. Але вранці ти мені розповіси, що сталося.

- Не знаю.

- Як знаєш.

- Загаси світло.

Він підійшов до крокуючого червоного динозавра і натиснув вими­кач.

Вранці вона їхала на службу, знову перебуваючи в кепському на­строї. Ніч, за допомогою якої вона сподівалася позбутися його, вия­вилась неспроможною і нічого не змінила, а навіть де в чому навпаки, ускладнила його. Рената розмірковувала над цим і дивувалася тому, що в її досить чітко визначеному емансипованому житті раптом щось похитнулося. Вона намагалася не погоджуватися з цим, але всі її намагання лише дратували.

Вона увійшла до кабінету, пройшла до столу, так щоб минути дзеркало, однак, згодом, все ж повернулася до нього, провела паль­цями навколо підпухлих очей, потім перевела погляд на сигнальну кнопку, ще згодом вона натисла на неї.

- Приведіть Кабова, - тихо мовила вона до міліціонера, що зайшов.

Далі вона підійшла до вікна і сіла на підвіконня. Величезне зморш­кувате дерево губило жовте листя. Як звалось воно? Дивно, що ця думка не приходила їй раніше. Подібне дерево росло колись біля батьківської дачі. Чи то було зовсім інше дерево? Тепер чомусь важко було пригадати.

Відчинилися двері. Кабов знову був у доброму настрої.

- Якщо дозволите, я побажав би вам доброго ранку і найкращого дня, а ще приємного вечора, але головне ночі. Ніч - це неповторний час сюрпризів,

- Ви стали багатослівним. До нудоти. Ви вільні, сержанте, - Вона зачинила за міліціонером двері. - Послухайте, врешті-решт, я вам не нянька, а ви не мала дитина. Кожен має право вибирати, і я звільняю вас від своїх докучань. Робіть, як знаєте.

- Я вас дуже люблю, Ренато... - повільно мовив Кабов.

- Ну навіщо ви так?