Дорога

- У цьому ще слід розібратися, - похмуро вів генерал, - до того ж це ваш прямий обов'язок. Ніяких пояснень я не приймаю. Тим більше, що у вас їх нема.

- Я хотіла б пояснити.

- Вибачте, у мене справи. Побачимося завтра.

Вона продовжувала сидіти, відшукуючи аргументи.

- Я не затримую вас. До завтра, - буркнув генерал, нервово барабанячи пальцями по великій роговій оправі.

Червоний БМВ під'їхав до сірого п'ятиповерхового будинку.

Вона вийшла з авто, поглянула на будинок, потім на старий розлогий клен, що ріс поруч. З його пожовклих гілок відривалися листки і, здійснюючи карколомні перевороти, летіли до землі. Вона провела поглядом кілька літаючих листків і зайшла в дім.

Двері відчинила худорлява дівчинка з великими темними очима і, мовчки втупившись в незнайомку, чекала пояснень.

- Мене звуть Рената, Рената Ланц. Ти вдома сама? Можна мені ввійти?

Дівчинка відступила вбік, даючи дорогу.

- Хто там, Аню? - почувся жіночий голос.

Згодом у дверях до сусідньої кімнати з'явилася жінка. На ній був фартух, в руках вона тримала якийсь кухонний інструмент, здається, щипці для скляних банок. Жінка була некрасива, без зачіски і макіяжу. Схоже на те, що це був її звичайний стан, тому що вона зовсім не зніяковіла.

- Добридень, - першою сказала вона.

- Здрастуйте, - відповіла Рената.

Якийсь час жінки дивилися одна на одну і мовчали. Потім Рената відрекомендувалася. Майже не здивувавшись, господарка запросила її до кімнати. Вони сіли до столу, вкритого зеленим обрусом з великою плямою посередині. Господарка терпляче чекала.

- Я прийшла з приводу вашого чоловіка.

Дружина продовжувала вивчати обличчя незнайомої їй жінки, ніяк не реагуючи, ніби не розчувши.

- Я... - почала було знову Рената.

- Так-так... - мовила та, кваплячись.

Вони знову мовчали.

- Ви знаєте, що сталося з вашим чоловіком? - запитала Рената.

- Так-так, звичайно... - мовила дружина, і в неї на очах несподівано з'явилися сльози.

- Я буду займатися кримінальною справою вашого чоловіка.

Дружина продовжувала дивитися на Ренату.

- Він убив? - раптом запитала вона.

- Тато не міг нікого вбити! - почувся рішучий голос.

Біля дверей стояла худорлява дівчинка і сердито дивилася на матір.

- Аню, піди до себе, - трохи зніяковіло мовила дружина.

Дівчинка не рухалась.

- Аню, я тебе дуже прошу.

Дівчинка продовжувала сердито дивитися. Потім рвучко відвернулася і вийшла.

- Я мушу поставити вам кілька запитань, - звернулась Рената. Дружина потупила очі. Рената знову вибачилась. - Скажіть, о котрій годині ваш чоловік поїхав з дому сьомого листопада?

Дружина мовчала, не піднімаючи очей.

- Вибачте, це важливо для слідства і, врешті-решт, в інтересах вашого чоловіка і ваших.

- Чому ви так вважаєте?

- Що саме? - не зрозуміла Рената.

- Останнім часом він все частіше їхав з дому. Повертався пізно, інколи на світанку. Я думаю, у нього є жінка, - дружина підняла очі і поглянула на Ренату.

- Ви можете помилятися, - чомусь мовила Рената.

- Ми давно не живемо статевим життям. А якщо і трапляється, то вкрай рідко.

Дружина, як і раніше, дивилася Ренаті в обличчя, від чого та, здавалося, все більше відчувала незручність, але все ж продовжувала.

- Скажіть, чи міг ваш чоловік якимось чином бути пов'язаним з будинком для пристарілих, що розташований в лісовій зоні?

- Не знаю. Все може бути. Він мало про що ділився зі мною. Ми так давно не розмовляли з ним, що я, здається, забула його голос.

- Вибачте, а з донькою він спілкувався? Які стосунки були між ними?

- Раніше він любив говорити з нею. Він взагалі любив її. Зараз я не впевнена. Інколи мені здається, він нікого не любить тепер.

- Чому?

- Не знаю. Все це сталося поступово, непомітно, я не можу пояснити цього.

- У нього є друзі? Хоч хто, з ким він спілкується?

- Не впевнена. Раніше, звичайно. Ми ходили до знайомих. Приходили до нас. Тепер ні. Давно все не так. Все змінилося...

- Ви могли б пояснити чому?

Дружина знову дивилася на Ренату і мовчала.

- Гаразд. Скажіть, говорить вам що-небудь ім'я Калашнікової Віри Миколаївни, 1920 року народження, яка мешкала останні роки в будинку-інтернаті №4?

Дружина мовчала, ніби намагаючись щось пригадати.

- Ні, пробачте, нічого не говорить.

Вона втерла очі.

Рената піднялася з-за столу. Дружина теж піднялася, продовжуючи розглядати незнайому жінку, можливо розмірковуючи тепер про її елегантність, яку сама вона давно втратила. Та й чи потрібна вона їй тепер?

- І останнє... - мовила Рената, - чи можете ви сказати...

Далі вона чомусь замовкла, здається, забувши про що хотіла запитати. Дружина теж мовчала.

- Якщо дозволите, я зайду, коли виникне необхідність, щоб не викликати... - раптом сказала Рената.

Дружина кивнула.

- Як вас звати? Вибачте, я забула... - запитала вона.

- Рената. Рената Ланц.

 

Рената їхала за кермом червоного БМВ. З радіоприймача лунали голоси коментаторів останніх вістей. Вона змінила хвилю, і в динаміках зазвучала легка музика.

Трохи згодом Рената йшла довгим похмурим коридором. А ще згодом перед нею були ґрати, за якими вона знову бачила його обличчя.

- Сьогодні я викличу вас на допит.

- Це приємно чути.

Вона посміхнулась.

- Мені теж. Вас приведуть до мене через десять хвилин.

У кабінеті вона зняла плащ. Потім підійшла до столу, натисла

кнопку виклику, зазирнула в дзеркало. Потім підійшла ближче і

почала розглядати обличчя. У дверях з'явився міліціонер.

- Приведіть заарештованого Кабова, - звернулася Рената, не полишаючи дзеркала.

Скоро за стіною почулися кроки. Відчинилися двері.

- Заарештований Кабов доставлений! - доповів міліціонер.

- Зніміть наручники. Можете бути вільним.

- Я поруч... - виходячи, чомусь попередив міліціонер.

 

Вони сиділи одне проти одного. Мовчки, без посмішок. Ні радісних, ні сумних, розуміючи, що ця їхня неусміхненість обумовлювалась особ­ливістю ситуації.

- Тобі слід запитувати... - тихо нагадав він.

- Так, я ще пам'ятаю ту ніч. Однак дуже скоро все забудеться і не залишить сліду. Ви це розумієте? Ви розумієте, що все це несерйозно. З ким не буває. Ви так поводите себе. Адже все звичайно.

Він продовжував дивитися на неї захоплено, і погляд його нагадував погляд хлопчака, у якого щойно збулась заповітна мрія.

Якийсь час вона мовчала. Потім присіла біля нього і поцілувала.

- У нас попереду багато днів, - посміхнувся він, - ми зустрічатиме­мось кожного дня.

- Тобі потрібний хороший адвокат. Все минеться, - вона продовжу­вала цілувати його і говорити. - Чому ти не сказав мені тоді...

- Я хотів. Але що б змінилося? Слідчий приховав би злочинця?

- Твій злочин ще потрібно довести.

- Тобі це не складе труднощів. Адже ти хороший слідчий.

- Я не хочу щоб ти говорив про це. Я була у твоєї дружини.

- Це весело.

- І, певно, піду знову.

- Навіщо?

- Мені подобається говорити з нею про тебе. Ти любиш свою доньку?

- Це питання не по темі.

- У тебе короткі пальці. Це не гнітить тебе?

- Гнітить.

- Вони мені подобаються.