Дорога

Він посміхнувся.

- Ніколи не знаєш де тобі поталанить. Чи навпаки...

- Кожна ситуація багатогранна, дивлячись з якого боку підступитися, з яким настроєм чи бажанням. Вам подобається самотність, і ви відшукуєте її, скажімо, на цій покинутій дорозі. Я ж знаходжу її серед людей. Щоб усамітнитись, я йду на вечірки, офіційні обіди, де найбільш багатолюдно. Там відчуття самоти особливо загострюється. Тепер мені не самотньо. Однак перепрошую.

- Вибачте? - не зрозумів він.

- Мене посадили до вашого авто поза вашим бажанням, не погод­жуючи. Вони ніколи не погоджують. Однак з не меншим успіхом, це міг би зробити і не міліціонер. Це не добре.

- Чому?

- Ви слабкий. Навались на вас проблема, натисни на вас життя - ви зламаєтесь.

Він знову поглянув на попутницю.

- Певно, зайве говорити про влучність ваших слів. Судячи з інто­нації, ви говорите без найменших сумнівів. Але погодьтеся, в такому разі просто не цікаво жити.

- Все це теж одна із тем для сумнівів. Нема нічого визначеного.

- А смерть?                                    

- Тим більше. Інколи мені хочеться прочинити туди двері, але кожного разу страшно побачити не пустку небуття, а чергову банальність, наповнену тобі подібними.

- Ви смертельна песимістка.

- Смертельна песимістка... - посміхнулась вона.

Він теж посміхнувся.

Вона дивилася на дощ.

- Однак життя дається один раз і я хочу прожити його блондин­кою...

- Ви на вірному шляху...

- Я знаю...

Вони знову посміхнулися.

- А вам захотілося спілкування. Правду кажучи, відразу ви були рішуче проти моєї присутності і з задоволенням викинули б мене на якомусь крутому повороті. Адже у вас була така думка, зізнайтесь.

Він мовчав, не знаходячи відповіді.

- Чому ви не скажете - ні? Не бійтесь, я не настільки провидиця, як може здатися. Я звичайна, з типовою фізіологією і нормальними органами. У мене, хіба що, пухліші, ніж звичайно, губи, але це не заважає їх цілувати, навіть навпаки, кажуть, це надає поцілунку чогось особливого, хочете спробувати?

Вона схилилася до його обличчя і ніжно поцілувала його.

Він стримав швидкість і їхав повільно, все повільніше й повільніше, доки автомобіль не зупинився на узбіччі. Він доторкнувся губами до її губ, поступово і цілковито втрачаючи з пам'яті всі події, що сталися напередодні.

Здається, дощ притих.

Вони лежали поруч на розкладених сидіннях і дивилися у вікно. Він палив.

- Тут неподалік є богадільня. Два дні тому звідти пішла і досі не повернулася одна стара. Тому тут міліція. Тому тут я... - несподівано, здавалось, зовсім недоречно, сказала вона.

- Чому ти говориш мені про це? - байдуже запитав він.

Вона знову дивилася на дощ.

- Можна я запалю?

- А як же колір твоїх легень?

- До біса. Я змінюю свої переконання.

- Чому?

- Сьогодні славна ніч. Дуже незвичайна і несподівана. Разом з тим неминуча, начебто кимось давно спланована.

Він мовчав, затягуючись цигаркою.

- Як скоро ми забудемо одне одного? - знову тихо запитала вона. - Чому приваба у випадковості, а приємне тому, що тимчасове? Господь скупий за суттю своєю, і людей створив такими ж, турбуючись про спроможність великого посту. Певно, через те така бажана буває непристойність і такими звабливими виглядають повії. Ностальгія за гріхом - заворожуюче почуття туги, чи не так?

Він мовчав.

- Поцілуй мене, якщо хочеш. Або чекай, я зроблю це сама.

Вона довго цілувала його уста, розглядаючи обличчя. Потім звелась на коліна, змахнула пальцями щось зі щоки і почала одягатися.

- На тебе чекають?

- Чекають на тебе...

Вона зачесала волосся і приколола його шпилькою. Вони виїхали з лісу. Десь далеко мерехтіли вогні міста. І раптом він знову мовби прокинувся від сну і дуже чітко уявив все, що відбулося цієї ночі.

- Довезете мене до першого КП. Далі я доберуся сама.

Він поглянув на неї, не приховуючи подиву.

- Чому ти знову говориш мені "ви"?

- Тому, що ми з вами чужі люди. Я хочу, щоб ви про це пам'ятали.

- А те, що було?

- Що було?

Він спробував щось відповісти.

- Прошу вас, будь ласка, давайте помовчимо. Відвезіть мене до КП.

Він ще раз поглянув на неї. Обличчя її було прекрасним. "Мерседес" проїхав заправну станцію і зупинився біля КП.

- Забув заправитись. Доведеться повернутися, - чомусь сказав він.

Вона поглянула на нього байдуже.

- Дякую, що підвезли.

Ще якусь мить вони мовчали. Потім вона пішла до сяючої білим світлом будівлі КП.

"Як неперевершено виглядає на ній цей сірий плащ", - подумав він, розвертаючи автомобіль.

Біля КП вона сіла в міліцейську машину. За кермом дрімав міліціо­нер.

- Додому, - стомлено сказала вона.

Вранці вона прокинулася у своїй квартирі на дванадцятому поверсі. Вона лежала без одягу і посміхалася. Потім стала розглядати своє тіло. Погладила пальцями живіт, коліна, підняла груди і обдивилася кінчи­ки, знову посміхнулася і простягла руку по ліжку. Пальці намацали маленький пульт дистанційки. Спалахнув екран телевізора. Співала оперна співачка. Вона натисла на інший канал. Стріляли з пістолета і летіли криваві бризки. Вона знову натисла кнопку - йшла передви­борча кампанія. І ще раз - інформаційний випуск, оперативне зведен­ня. Вона звелася на ноги. На екрані був він. Він стояв біля свого автомобіля у світлі міліцейських ліхтарів, руки скували наручники. Потім телекамера перемістилася до відкритого багажника, де лежало закривавлене тіло старої.

"Вчора після півночі був затриманий сорокалітній громадянин Кабов, - констатував репортер, - у багажнику його автомобіля виявлено труп жінки. Розпочалося слідство".

Вона кинула погляд на відключений телефон, що лежав на підлозі, швидко одяглася і вийшла з квартири.

Вона йшла довгим похмурим коридором, слідом ледь встигав міліціо­нер. Згодом вони зупинилися біля дверей камери. Міліціонер дістав ключі і відімкнув їх. Кабов сидів на нарах. Вона зачинила за собою двері.

- Чому ви мені нічого не сказали?

Кабов підняв очі. На обличчі його не було подиву, скоріше воно було просто привітним.

- Я не думав про це, - щиро відповів він, - я забув. І я вважав, що говорити про це зайве, ви були настільки проникливі. Однак потім ви стали незабутньою, - він посміхнувся.

Вона нервувала.

- У вас є сім'я, рідні?

- Звичайно. У мене дружина, дочка.

- Як все це безглуздо.

- Вчора ви вважали інакше.

- Облиште, не час для філософствувань.

- А ви практична. Ніколи б не подумав.

- Я практична. Більше того, я лягава. Я слідчий, якому доручено вести вашу справу, після чого зобов'язана передати справу до суду.

- Це я вже проаналізував, і мені це неабияк імпонує. Піти на плаху з вашого благословення. Про що можна мріяти більше?

- Не валяйте дурня.

- А я боявся, що більше не побачу вас. І раптом несподівана радість. Ви говорили, Господь - скупій. Ви помилялись. Господь - добряк. І я тепер ладен молитися йому. Ви не уявляєте собі, наскільки я щас­ливий. Лише про одне вас прошу, - він перейшов на шепіт, - не поспішайте із завершенням слідства, я хочу довше бачитися з вами.

Вона відвернулася і мовчки пішла геть.

Генерал сидів у своєму кабінеті за письмовим столом і проглядав вранішню газету.

- Ваші аргументи, слідчий Ланц? - запитував генерал, не відрива­ючись від газети.

Вона сиділа напроти.

- У мене нема аргументів. І все ж мені б не хотілося вести цю справу. Тим більше, що ситуація ясна.